Як створюють лялькові вистави? Розмова з Ігорем Гулим, директором та художнім керівником Київського академічного театру ляльок
Київський академічний театр ляльок, відомий як «замок на горі», готується відзначити своє сторіччя. Це місце, де магія народжується не лише на сцені, а й у майстернях, за лаштунками та навіть в укритті. У рамках проєкту «Каштан.Інтерв’ю» ведуча Марина Клим вирушила за лаштунки, щоб дізнатися, як створюються унікальні ляльки, як актори оживляють їх та чому театр ляльок залишається живим і сучасним навіть у найскладніші часи.
Екскурсію провів директор та художній керівник театру Ігор Гулий. Разом із ним ми зазирнули в майстерні, побачили, як народжуються гібридні ляльки, побували в найказковішому укритті та дізналися про плани на ювілейний сезон.
— Користуючись ще теплим сезоном, знову вийшли за межі нашої студії. І сьогодні ми у дуже цікавому і незвичному місці. Ось позаду мене ця будівля. Може здаватися, що вона тут була завжди, цей казковий замок, але насправді цій будівлі усього лише 21 рік. Це Київський академічний театр ляльок, відомий як замок на горі. І сьогодні ми потрапимо туди, куди зазвичай звичайний глядач не потрапляє: дізнаємось, як народжуються ці незвичні, магічні ляльки, як актори ними керують, а також поговоримо про залаштунки репетицій та вистав. А ще — про те, як сьогодні живе найстаріший в Україні театр ляльок, і, звісно, про сторіччя, яке наступного року відзначає це прекрасне місце. Екскурсію нам проведе директор і художній керівник театру ляльок Ігор Гулий. Вітаю вас.
— Вітаю вас.
— Так, ми з вами поруч з цією будівлею. Мені одразу здається — і я питала у своїх знайомих, їм теж здається, — що цей будинок тут був завжди, що це дуже стара будівля, красунезний замок. Як насправді це відбувається? Тобто йому 21 рік.
— Йому 21 рік. Ви абсолютно праві. Ця будівля побудована тільки в 2005 році. До цього це був радянський стереокінотеатр «Дніпро». Але після розвалу Радянського Союзу він уже не функціонував, це була така занедбана будівля. Потім вирішили — з ініціативи тодішнього президента Ющенка і мера Омельченка — створити власну будівлю для Київського академічного театру ляльок, тому що нашому театру 100 років, як ви правильно казали, і театр не мав довго своєї будівлі. Аж до 2005 року, коли ми сюди оселилися.
— Я, коли готувалася, зрозуміла, що є такий красивий історичний збіг: на Грушевського, 1А театр уже працював у 1930-х роках, а потім мандрував, мандрував, мандрував і повернувся.
— Я не знаю, можливо. По-перше, наскільки ми читали в архівах — бо, на жаль, не залишилося живих сучасників, — перше, коли заснували в 1927 році, було Хрещатик 26, здається. Тобто все централь, все дуже близько, все поруч. Є згадки, що був Хрещатик, Грушевського… Ну, бачите, кажуть, що долі нема. Можливо, це і є доля цього театру, що він колись у 30-х знайшов своє місце — це найзнаковіше місце, де він за цей час перебував.
— Дуже багато років театр працював у синагозі Бродського на Шота Руставелі. Багато глядачів-киян пам’ятають саме там театр.
— Так, але потім 8 років театр був без будівлі. Їх виселили з синагоги, і вони працювали на виїздах аж до 2005 року.
— І сама архітектура театру… Я певна, що відомо: архітектор казав, що надихався замком Річарда. Так. Але чому саме такий візуал ми зараз маємо?
— Я думаю, з того, що казав архітектор, — він хотів створити палац казок у такому розумінні. Тим більше на такому мальовничому пагорбі він вирішив створити форму замку, казкового, де збуваються всі мрії. Тобто такий елемент казки. Я думаю, що в це було закладено.
— Мені здається, що це особливе, приємне — коли ви працюєте в замку.
— Є така історія.
— Кожен день приходите на роботу в замок.
— Це дійсно, можна похизуватися. Згоден. Іноді це вже стає рутиною, але ні: ми дійсно працюємо в замку, і це надихає. Таких будівель у Києві небагато, і то ще для театру окремо. Тому так, це правда.
— І ще я знаю, що там є фреска павича, яка насправді не належить саме цьому замку.
— Ні, це залишилося від історичної будівлі, від старого кінотеатру «Дніпро». Вирішили його не руйнувати, за що ми дуже вдячні, а перенести трохи вище і залишити як згадку. Плюс у нас на занавісі теж вишитий павич. Тобто це так перекликається. Павич — такий певний оберіг, мабуть, цього театру. Мабуть, символ.
— Ну, далі ми підемо вже всередину за лаштунки і дізнаємось, як створюється ця магія казкового театру ляльок.
— Так, пане Ігоре, ми знаходимось зараз у майстерні.
— Це свята святих. Так, це наша майстерня, де створюються наші чудові ляльки, маски. Тут вони створюються, ремонтуються, креатив…
— Ці ляльки, вони грають зараз, чи це…
— Це вже пенсіонери, вони вже відпочивають.
— А отаке?
— Це наша чудова майстриня пані Леся. Вона в нас створює вже багато-багато років і створює дива. Бачите, які в нас наступна вистава…
— Так, це ескізи, за якими ви створюєте ляльки. Трошечки хочеться дізнатися цієї внутрішньої кухні: як це відбувається, наскільки це технічно складний процес, з чим це можна порівняти?
— Дуже складно.
— Складно?
— Дуже складно, бо іноді ставиться задача, яка не зразу зрозуміла, як технічно буде. Художник намалював, але як це технічно втілити? Потім придумали, режисер щось додає, і ми сидимо і додумуємо, як зробити технічно, щоб була якась дивинація в цій ляльці.
— А от пан Ігор сказав, що ви дуже багато років уже працюєте, створюєте ляльки. А скільки це?
— Більше 25 років. Ну, вважається, що найскладніша лялька — це маріонетка, тому що в неї дуже багато важелів, на кожну важіль своя нитка, треба з нею ваги. Дуже складно. Але в нас зараз таких ляльок тільки в інших виставах, не в цій. А за складністю, як на мене, зараз найскладнішими стають так звані гібридні ляльки. Тобто це скандована лялька — може бути стіл, який одягається на людину, з їжею, напоями, усім. Він одягається на людину і зображує… Це також лялька. У ній можуть підніматися руки, кліпати очима. Навіть на голові в попередній виставі сидів пелікан, він відкривав рота — це все було всередині людини. Зараз ляльки складніші за конструкціями, високі, можуть бути до 3 метрів. Вони одягаються на людину, як рюкзак, іноді зі штативом, і вони виконують роботу: кліпають очима, махають руками. Наприклад, ось це майже скандована лялька — вона одягається на голову, тримається в руці, в неї є ноги. Коли людина йде по сцені в чорному одязі, вам здається, що йде фламінго.
— А це людина керує?
— Вона тримає палки, і потім цей фламінго перетворюється на крокетну паличку. Інша лялька поруч — це грифон. Він також одягається на людину, і рука, просовуючись у дзьоб, має відкривати його і закривати. Людина знаходиться всередині. Ці ляльки за своєю складністю безкінечні. Конструкції можуть мати безліч варіантів, матеріалів, і часу займають іноді набагато більше, бо треба продумати, як кріпитиметься, зніматиметься, як усередині буде комфортно актору працювати.
— А пам’ятаєте якусь найдовшу ляльку, скільки ви створювали часу?
— Зараз не згадаю так швидко. Мені здається, якщо ми знаємо, що робимо, то робимо швидко. А якщо треба придумати або випробувати матеріал, як він себе поведе, тоді складніше — іноді не працює, замінюєш один матеріал на інший.
— А може бути таке, що всередині однієї ляльки — не одна людина?
— Так, такі конструкції також є. Але в нас зараз я не буду давати, щоб не зглазити.
— А що відбувається з ляльками, коли вони відіграли свій сезон?
— Вони у сховищах відпочивають, сплять. Якщо вистава знята, вони зберігаються як музейні експонати, ми їх потім показуємо. Якщо вистава на період знята, а потім з’являється, наприклад, новорічна, вони цілий рік сплять, потім їх витягують, розконсервують, реставрують, дивляться, чи все в порядку, і запускають далі.
— Тобто вони всі тут, нікуди не діваються. І старі, і нові — це їхнє місце, останнє і перше. От коли дивишся на ляльку, здається: тканина, дерево… Але як відбувається магія, коли вона починає кліпати і ти віриш, що вона жива?
— Я б могла відповісти: або дуже складно, або дуже просто. Ляльку механізує спеціаліст-механік театру ляльок. Він знає, як зробити, щоб вона рухалася, кліпала очима, розмовляла. Ми робимо саму ляльку: одягаємо, робимо тіло, руки за ескізом художника. Художник її розмальовує, а механіку робить окрема людина. І тоді виходить лялька, яка рухається.
— Скажіть, яка найбільша катастрофа траплялася з вашим витвором на сцені? Щось відпадало?
— Так буває. Якщо лялька тростинна, в неї може десь перетертися рука і відпасти. Було таке, що швиденько на швидкоруч брали голку, зашпилювали, закріпляли. Різні бувають випадки, непередбачені.
— Оце дуже красива лялька. Це сучасна?
— Це ескіз королеви для вистави «Роздолена корона». Оце ми бачимо створення корони для королеви.
— А важка сама конструкція?
— Ні, корона важка. А конструкція — звичайна підкладка, тканина.
— Дякуємо вам за те, що так працюєте ретельно і з нами паралельно говорите. А от є ж фонди. Ми поговорили, що ляльки, які вже відіграли свої вистави, зберігаються у сховищах. Великий набір уже зібрався?
— Звісно. Ми постійно міняємо експозицію. Я можу показати центральне фоє, де ми виставляємо ляльки, які вже не грають, — пенсіонерів. Періодично міняємо експозицію, щоб показувати всю нашу багатогранну історію.
— А всередині — ми говорили про маріонетки, різні конструкції, що одягаються на людину. А от такі ляльки, ними керують руками? Актор засовує руку — і це працює. А всередині там що? Якийсь матеріал?
— Ні, нічого. Ось, можете потримати, не бійтесь.
— А то її просто тримаєш? А оці штуки, як нею керувати?
— Ну, це ж треба майстерність, треба вчитися. Це окрема спеціалізація. Треба вміти паралельно управляти руками, механікою. Актор-ляльковод із цим справляється.
— Хотіла запитати, як відбуваються вистави під час повітряних тривог. Іде укриття — і от раз магія театру, і ми в укритті. Але мені здається, це найказковіше укриття, яке я бачила. Як з’явилась ідея, чому саме тут облаштували укриття?
— Дякую. Це тому, що представники ДСНС проводили інспекцію і вибрали це приміщення. Ми отримали ліцензію, постійно проходимо переатестацію. На їхню думку, це найбезпечніше місце в театрі для великої кількості людей, бо тут немає вікон, є пожежні виходи, їх достатньо, і тут міцний фундамент. Під час повітряної тривоги ми перериваємо виставу, евакуюємо всіх глядачів, і всі чекають тут.
— Скільки тут місць? От у залі 300 місць, так?
— 300 місць. Так, на 300, 296, приблизно.
— Я бачу акваріуми з живими рибками, але в укритті ж скло. Як це працює?
— Ми вирішили обклеїти їх спеціальною плівкою — вона бронебійна, не дає розсипатися у випадку, не дай Боже, чогось. Якщо щось станеться, воно випаде великим шматком, не буде великого ураження людей. Я сподіваюсь, що це ніколи не відбудеться. А так вони — тваринки, допомагають глядачам пережити важкі часи.
— Черепашки гарні, веселі, активненькі.
— Вони дуже театралізовані. Коли підходить глядач, вони зразу починають на нього «працювати». Вони люблять увагу.
— Дитина дивиться виставу, їй розказують, що добро перемагає зло, а потім вона спускається в укриття. Як після того, як вона піднімається наверх, актори продумують, як підняти емоційний фон, як їх розважити? Це важко морально.
— Звісно. У нас є такі практики, особливо в новорічну кампанію, коли дуже багато вистав. Наші актори приходять до укриття і під час тривоги розважають маленьких глядачів, проводять ігри, конкурси, танцювалки. Якщо вистава дозволяє, можуть навіть дограти в укритті, але зазвичай вистави масштабні, і без сцени це зробити неможливо. Але діти відволікаються, потім не помічають, як повертаються до продовження вистави.
— Тут є все: пожежний щит, доступ до Wi-Fi, лавки, аптечки, вода, два туалети. Усе, що потрібно за ліцензією та вимогами ДСНС.
— Так, усе присутнє.
— Це найкрасивіше укриття, яке я бачила. Дякую. Ходімо далі.
— Так, пане Ігоре, ми прийшли ще в одну майстерню.
— Так, це головний креативний мозок нашого театру. Це майстерня нашого головного художника, заслуженого художника України Миколи Івановича Данька, який створює всі ці ідеї, макети і так далі.
— Миколо Івановичу, власною персоною. Вітаю вас. Саме у вашій голові народжуються ляльки, ви їх творець. Розкажіть, як створюється, як народжується лялька: ідея, ескіз?
— Ну, перше — певно ідея, потім ескіз, а найперше — це п’єса.
— А пам’ятаєте якусь першу ляльку, яку ви задумали, створили?
— Саму першу в кар’єрі? Пам’ятаю. Це був такий… хто це був? Я вже забувся. Ну, якийсь карпатський персонаж. У нього було четверо очей і якийсь такий чугай, чи щось таке.
— А скільки років ви вже працюєте головним художником?
— Бог його знає. З 90-го року.
— Ескіз має відштовхуватись від характеру персонажу?
— Думається характер. Ти уявляєш, який він, що він робить, де ходить, яка фактура — усе придумується.
— А де ви ці ідеї берете? Вони вам наснилися?
— Я б сказав… таке буває.
— Справді? І була якась лялька, яка наснилася?
— Буває.
— І що це було за лялька?
— Ну, я не пам’ятаю. Часто буває: коли ти постійно в матеріалі думаєш, думаєш, і треба придумати, воно десь береться. Я не знаю, де воно береться, але десь береться.
— Найкоротший термін, за який створювали готовий ескіз, і найдовший?
— Отак — створив.
— За секунду, за хвилинку?
— Буває таке. А буває, що не йде і дуже довго себе перероблюєш. У мене, як правило, дуже багато варіантів, бо для себе шукаєш варіанти, як буде ліпше. Одного персонажа може бути 10 варіантів. Треба показати режисеру. Якщо йому сподобається, мені простіше намалювати, ніж розказувати, що це буде.
— Я знаю, що раніше важливо було не налякати дітей, не травмувати їх страшними образами, хоча різні герої є. Але зараз діти дивляться TikTok, хоррори, все, що можна і не можна. Чи залишається момент, що не можна налякати дитину лялькою?
— Ні, зараз у нас немає шансів налякати. Вони все бачать і таке бачать, що… Вже немає такої задумки.
— У нас одна актриса, в неї рік сину, і вона на репетиції до нього звертається в масці. Я кажу: «Юлечко, зніми, він налякається». Вона каже: «Де він налякається? Страшна маска, він нічого не боїться, знає, що це мама в масці».
— Які є моменти, про які не знають звичайні люди? От ви малюєте, але художник не може намалювати ляльку, яка точно буде працювати. Які секрети в професії ви тільки ви так робите?
— Напевно, у кожного художника є свої не секрети, а технології. Я навіть не знаю…
— Ви щось видайте.
— Я не знаю… От як лялька сумує, наприклад? Якщо звичайний актор може очима передати сум, то як ляльці передати, що вона сумує? Жестами, механікою очей — закриває очі. Можуть навіть сльози йти — ми робимо таку клізмочку, проводочок, і вона плаче водою. Всякі обманки — обманюємо глядача.
— Ви любите свою роботу?
— Дуже люблю. Я себе не уявляю — якби я там на заводі гайку точив…
— А це маріонетка позаду вас? Пані Леся казала, що це одна з найскладніших технічних ляльок.
— Так. Так.
— Ви теж її малювали?
— Ні, це не я малював. Це такі персонажі… Отам маріонетка, це я сам робив — різьблення по дереву.
— А ви вмієте ними керувати?
— Ну, не до певної віртуозності, але коли створюється лялька, в мене є дзеркало, я одягаю ляльку і перед дзеркалом вивчаю можливості, щоб потім передати актору.
— Дякуємо вам. Я прям надихнулась цим місцем. Тут хочеться працювати, такий гарний вид, автентично все навколо. Розкажіть, ось маріонетка, ескіз принца…
— Спочатку ескіз, потім натуральну величину малюється, щоб передати майстрам, якого розміру буде. Пишеться все, які фактури, і вони щось пропонують. Буває, що виходить вдало, буває невдало.
— Яка була найскладніша лялька, яку ви малювали?
— Не знаю. Різні бувають. Мені дуже складно даються, от коли якийсь хлопчик чи дівчинка — діти. Намалювати дитину-ляльку, і зробити так само. Є художники, які це прекрасно роблять, а мені треба підлаштовуватися. Найкраще вдаються негативні персонажі.
— Не подобаються вам?
— Ні, подобаються. Просто вони найкраще виходять. Над позитивними треба трішки працювати.
— А штучний інтелект використовуєте в роботі? ChatGPT, візуалізацію?
— Я пробував, але мені простіше самому. Воно щось видає, те, що вже плаває в інтернеті. Цікавіше, коли це художник робить своїми руками. Тому, друзі, якщо хочете позбутися засилля штучного інтелекту, приходьте в театр ляльок. Тут усе по-справжньому.
— Так, пане Ігорю, де ми тепер знаходимось?
— Це наше центральне фоє, яке приймає наших глядачів. У нас є діюча експозиція за вітринами — наші ляльки-пенсіонери. Найцікавіші експонати ми періодично оновлюємо, дістаємо з архівів і показуємо. Тут зібрана експозиція найцікавіших екземплярів із різних вистав, які вже, на жаль, не йдуть.
— А буває, що ви можете дістати якусь ляльку, яку згадали, або персонаж підходить для сучасної вистави?
— Легше створити нову. Плюс, вік — на жаль. Наприклад, «Дон Кіхот» — прем’єра 1987 року, а там Еґлі, королева вовжів — 1982 рік. Ляльки вже такі, що годяться тільки для показу. Це створено з дерева, шматки дерева, не поп’ємашні, дуже важкі, з елементами металу. Це був художник Торбенко. Таке цікаве рішення. Принцеси від ляня теж — прем’єра 1987 року, тоді ще не було моди на еко, а вони вже робили з соломи, мішковини. Абсолютно екологічна історія.
— Якою була найдорожча лялька на вашій пам’яті?
— Не скажу вам точно. У виставі «Синій птах» є велика лялька королеви ночі, вона десь метри висотою. У ній ховається артистка. Вона може коштувати, я не знаю, 20, 25, 30 тисяч гривень. Усе залежить від складності, матеріалів, масштабу і механіки. До сторіччя ми готуємо каталог — відфотографували всі ляльки, робимо хронологію, хто був художник, режисер, коли прем’єра. Хочемо видати електронний і паперовий каталог за всі 100 років, щоб зацементувати цю історію.
— Пане Ігоре, а ви самі вмієте керувати ляльками?
— Я вчуся. Я закінчив режисуру драматичного театру, тому моя справа — керувати і ставити. Але за 5 років деформація — звісно, я повинен. Я не вмію так майстерно, як наші актори.
— Якими ляльками ви вмієте керувати?
— Ну, петрушечні там, трошечки. Кажу, це не моя спеціалізація. Я не граю на скрипці в присутності Паганіні. У моїх артистів це виходить набагато краще.
— Ходімо далі. Тепер підемо вже на сцену, святая святих.
— Святая святих. Так, пішли.
— Якщо людина не була в театрі дуже давно або востаннє в дитинстві, що вона може побачити сьогодні в репертуарі?
— На мою думку, і на думку багатьох фанатів, це цікаві синтетичні вистави, де ми об’єднуємо ляльки, живий план, сценічний бій, вокал, хореографію. Це вже повноцінна синтетична вистава, де ми використовуємо магію театру ляльок: маски, великі ростові ляльки. Це цікаві вистави, які йдуть десь по дві години з антрактом.
— Ви кажете «фанати» — є люди, які приходять роками, десятиліттями?
— Є. У нас є чудова вистава «Кіт у чоботях», вона йде з 1996 року. У цьому році їй уже 30 років! Нещодавно приходила жіночка: «Я колись приходила з мамою, а зараз прийшла з внучкою». Людина все життя ходить, приводить своїх нащадків. Дехто каже: «Ми на «Кота в чоботях» 12-й раз! Дитина росте, забуває, а ми пам’ятаємо, але приходимо знову».
— Є стереотип, що в театр ляльок сам дорослий не прийде, треба обов’язково мати дитину.
— Є. Ми з цим намагаємося боротися. Це радянський стереотип. У Європі, наприклад, немає проблеми, щоб дорослі пішли в театр ляльок — це окремий вид мистецтва. Пара може ввечері піти в театр ляльок або в драму, оперу, балет. У них вибір. І показується цікавий репертуар для дорослих. Магія цього театру — те, чого не побачиш у драмі. Це стереотип, з яким ми намагаємося боротися.
— Ви спілкуєтесь із європейськими театрами?
— Зараз проблема з контактом. Зазвичай це відбувалося на фестивалях у Києві в довоєнні часи. Приїжджали представники з Італії, Ізраїлю, Франції, Німеччини, Чехії, Словаччини. Обмінювались досвідом, запрошували один одного. Зараз безпекова ситуація — люди не їдуть до Києва, і наші виїзди теж обмежені.
— А як думаєте, для європейського глядача ми могли б чимось здивувати?
— Мені здається, так. Ми могли б їх здивувати, вони — нас. Був би цікавий обмін досвідом. Я вірю, що колись цей момент настане. Я думаю, ми могли б показати, як робити магію з нічого. У них не такі умови, щоб так проявляти кмітливість. Плюс у нас дуже хороша акторська і режисерська школа.
— Повертаючись до дорослого репертуару: що могло б бути цікаво дорослій людині? «Лісова пісня», «Синій птах», «Енеїда»…
— «Енеїда» — у нас зроблена в стилі давньої Греції, не звичні українські мотиви. Ми пішли глибше: Давня Греція, Рим, катурни, тоги, маски. Цікава штука. Є позначка 14+, дещо пом’якшена версія.
— А є якась межа жанру? Чого точно не будете торкатися? Смерть, насильство, війна, політика, секс?
— Мабуть, обмежень нема. На даному етапі політикою не хочемо особливо займатися.
— Що планується в наступному театральному сезоні?
— 9 жовтня плануємо «Алісу в країні Див». До кінця року на мікросцені випустимо виставу для малих від 2 до 4 років — авторська п’єса нашої акторки Аліни Сиратенко. Там про те, чому трава зелена, а небо блакитне. А в лютому-березні на камерній сцені плануємо «Білий ведмідь, чорна пантера» за Винниченком — уже для дорослих, 16+.
— Назвіть три вистави: для першого знайомства дитини з театром, для підлітків і для дорослого, який думає, що ніколи не прийде в театр ляльок.
— Для малих — музична вистава «Котик Тапів». 3+. Весело, сучасно, тільки ляльки, актори в чорному, ви не бачите їх. Для підлітків — «Синій птах» за Метерлінком, філософський, масштабний. Для дорослих — «Енеїда» або «Лісова пісня», залежно від уподобань. А коли вийде «Білий ведмідь, чорна пантера» — то однозначно її.
— Поясніть, чим актор-ляльковод відрізняється від звичайного актора?
— Актор-ляльковод вчиться управляти маріонеткою, тростиновою лялькою — це важка фізична праця, моторика рук і пальців. Плюс він майстерно керує голосом: за ширмою може бути дідом і хлопчиком, переключати тональність, щоб глядач не здогадався, що це одна людина. Вони мультизадачні.
— Коли вони за ширмою, їх не видно. Вони все одно мімічно відіграють?
— Так, звісно. Ми іноді виставляємо в соцмережах, що відбувається за ширмою — там повний дурдом! Бігають, суєтяться, монтувальники, барабани. А з фасаду дивишся — спокійненько вистава. А за ширмою — дурдом. Але це кураж. Я бачу, що їм це подобається, вони б не займалися цією професією стільки років.
— Бували курйози?
— Тьма всього. Щось заклинило, хтось забув репліку, щось відпало — імпровізували. Вони професіонали, жонглювали аргументами, майстерно виходили з ситуацій. Бувало, що сцену пропускали. Головне, що глядач не знає, як має бути. Усе викручується гарно.
— А є забобони у лялькарів?
— Такі самі, як у звичайних артистів. Ржавий цвях на сцені перед прем’єрою — на щастя. Не бажати вдачі, краще послати до дідька. Є також: не можна лишати ляльку на сцені саму. Є пересувні стійки, куди ляльки вішаються. Це неповага до партнера — просто покласти ляльку на підлогу.
— Давайте про головну аудиторію — дітей. Чи змінився глядач за 10-20 років? Гаджети, концентрація уваги?
— Гаджети, TikTok — це швидкий дофамін. Театр виробляє якісніший дофамін, він змушує занурюватися в уяву. Зараз у всіх кліпове мислення. Ми не конкуруємо з TikTok — це інша платформа. Але ми намагаємося бути сучасними: говорити на сучасні теми, робити вистави динамічнішими, яскравішими. Наприклад, «Блогери в театрі» — про підлітків, які хочуть зняти контент, і мораль: контент не вартує безпеки твого життя.
— Вистави стали динамічнішими?
— Так, ми відійшли від «чорних кабінетів», робимо синтетичні вистави зі сценічними боями, вокалом, мильними бульбашками. Намагаємося робити елементи шоу, як іноді жартують — «Бродвей».
— Після початку повномасштабної війни відчули зміну в аудиторії?
— Повністю змінилася географія Києва. Багато глядачів з інших міст, які раніше про нас не чули. Для багатьох це відкриття. Вони приходять зі сподіванням побачити щось знайоме, а потрапляють до нас і відчувають культурний шок. Нам приємно дивувати.
— Чи були моменти сумніву, коли думали, чи треба перезапускати театр після 24 лютого?
— Ми розуміли, що поїдемо дахом, якщо не будемо нічого робити. Глядач, особливо діти, цього потребував. Ми виступали в метро «Героїв Дніпра», у лікарнях, санаторіях, куди привозили дітей з регіонів. А восени 2022 року запустили повноцінний сезон.
— Склад змінився?
— Дуже сильно. Зараз працює близько 90 людей — стільки ж, як і до війни, але це інші люди.
— Ви додали вистави з супроводом жестовою мовою, інклюзивні проєкти. Які плани?
— Не збираємося зупинятися. Розширюватимемо репертуар із перекладом жестовою мовою. Був досвід із товариством сліпих — їм дуже сподобалося, вони прийдуть знову. У нас є пандуси, туалет для людей з інвалідністю, ступенькохід, ліфти. Театр майже повністю безбар’єрний.
— Якими коштами це робиться?
— Ступенькохід надав департамент культури. Усе інше — власні кошти від продажу квитків: переклад жестовою, таблички Брайля.
— Вам, як керівнику, важко давати задачі колективу?
— У мене суперкоманда, класні професіонали, з гарним почуттям гумору. Без нього нікуди зараз. Середня зарплата актора — приблизно 14 тисяч. Преміюю їх у грудні, коли багато вистав і ми заробляємо кошти. Меценатство зараз важко, останній грант був від Гете-інституту в 22-23 роках на «Енеїду».
— Коли ви прийшли в театр у 2021-му, був спротив. Як зараз спілкуєтеся з колективом?
— Чому не хотіли бачити мене керівником — треба питати в них. Зараз нам комфортно, спілкування дружнє. Ми розуміємо спільні візії та місії, довіряємо одне одному. На кону моя і їхня репутація, ми зв’язані разом. За 5 років ми зробили дуже багато.
— Назвіть три речі, які вдалося зробити за 5 років, і три, які ще ні.
— Вдалося: змінили підхід до театру — перейшли від статусу «будинку культури» до справжнього театру; започаткували нові цікаві вистави; розширили цільову аудиторію, стали помітнішими в ЗМІ та соцмережах; оновили трупу; отримали державні відзнаки. Не вдалося: міжнародний фестиваль, гастролі за кордон, підвищення статусу до національного. І ще хочеться працювати з крутими режисерами.
— Є режисер, якого хотілось би залучити?
— Важко сказати. Останні вистави ставили режисери драми, і це вийшло цікаво. Режисер сам має захотіти.
— Розкажіть про плани на сторіччя.
— Це буде певний вечір, зрежисований, із запрошеними митцями. Будемо розповідати історію, показувати. Окрім каталогу, буде прем’єра. Сторіччя припадає на 27 жовтня 2027 року, тож час є. Будемо намагатися здивувати і перейти на другу сотню років достойно.
— Що зі сторічної спадщини варто особливо зберегти?
— Магію театру ляльок. Це особливе мистецтво, яке розриває шаблони. Якщо займатися цим завзято, творчо і професійно, то розумієш, що немає фінальної точки. У театрі ляльок можна реалізувати будь-яку фантазію. Головне — плекати магію, пам’ятаючи про історію та коріння, еволюціонувати, але не ставати сірими чи монофактурними. Бути магічними, трошечки загадковими.
— Дякую вам, пане Ігоре, за надзвичайну екскурсію. Щоб магія цих прекрасних, творчих, талановитих людей існувала й продовжувалася, у неї треба вірити, а відповідно — у театр ляльок треба ходити! Запрошуємо всіх, дякуємо за перегляд.
— Дуже дякую вам.
Джерело інформації: Київ 24 NEWS