Олексій Ерінчак: про снобізм, бізнес, похід в політику
Олексій Ерінчак — засновник і CEO мережі книгарень «Сенс», підприємець, засновник студії мобільних ігор, колишній керівник політичного штабу, а сьогодні — один із найвпливовіших голосів Києва. За чотири роки повномасштабної війни його проєкт із локальної книгарні на Арсенальній перетворився на культурну інституцію, яку називають «церквою нових правильних українців». У великому інтерв’ю для «Каштан» Олексій розповідає, чому книжки стали зброєю, а читання — трендом; чому «Сенс» — це не бізнес і не благодійність, а соціальне підприємництво, якого не існує в законодавстві; чому він тисне на суспільство мовним радикалізмом; чому поліція не розслідує гомофобні напади на книгарню і погрози вбивством; чому забрав сина з приватної школи через російську мову; чому відмовився від політичної кар’єри та мільйонів заробітку; які книжки сьогодні формують ідентичність українців?
— Ще кілька років тому казали, що книжки помирають, люди не читають. А потім з’явився «Сенс» — і стався бум читання, принаймні в Києві. Як ви це для себе пояснюєте?
— Дякую вам за високе визнання. Я правда в тому, що коли я робив «Сенс» на Арсенальній до повномасштабного вторгнення (восени 2021 року), більшість людей, які проходили повз або знали мене і дізнавалися, що я роблю, вони казали: «Так, зараз ніхто не читає. А якщо читають, то електронні книжки». Але потім почалося повномасштабне вторгнення. Книжки стали першим інструментом, першим джерелом інформації для людей, які прагнули розібратися, що таке бути українцем, чому ця війна відбувається, чому така несправедливість. Потім це був, мабуть, єдиний доступний культурний продукт. Доступний постійно — театр, кіно не працювали в березні-квітні 22-го року і довго не відновлювались. Плюс комендантські години, обстріли, повітряні тривоги, транспорт не їздить. Книжка завжди з тобою — ти можеш зануритися. Плюс частині людей хотілося просто виринути з реальності в якісь інші світи, бо реальність занадто важка. У постковідний період у всьому світі книжки почали зростати — люди посиділи вдома, відчули себе, захотіли займатися новими штуками. А в Україні постковідний період почався з повномасштабним вторгненням — ми цим зростанням не насолодилися, але це загальний тренд. «Сенс» доклався до того, щоб читання стало модним, помітним. І ми до сьогодні робимо, що можемо, для продовження цього тренду.
— Що шукають люди, приходячи до вас у книгарні? Це ж не тільки про книжки.
— По-різному. Хтось приходить, як я вже казав, розібратися, що таке бути українцем. Бо до повномасштабного вторгнення панівною ідеологією було «яка різниця». Люди не намагалися розібратися, де їм варто бути. Коли з’явився фронт — ти вже точно не росіянин. Треба розібратися, що треба робити, як себе поводити, щоб серед українців бути своїм. Книжки цьому допомагали. Ще в книжках шукають розраду, розвагу, навчання. Але в нон-фікшн-категорії зараз читають менше, бо війна не стимулює економіку, вона її дестимулює — економіка падає, бажання відкривати підприємства, бізнеси меншає. Літературу читають або ті, хто глибоко в якійсь діяльності, їм треба розширюватися. А ті, хто нові — дуже мало їх через літературу виходять. Плюс у нас є засилля всяких експертів, вчителів за гроші, які всьому навчать, як бути дуже багатими через курс із трьох відеолекцій. У книжках шукають об’єднання з європейською світовою культурою. Бо наша історія була пов’язана в першу чергу з імперією — ми були колонією. Про це ми не говоримо, на жаль. Ми дивилися на Росію, на її цінності, лідерів, думки. А тепер треба переорієнтуватися, менше Булгакова або Толстого — взагалі прибрати, і розібратися, чим же світ жив увесь цей час, поки ми, забуваючи свою культуру, адаптували на себе культуру імперії. Світ чимось жив і розвивався, а ми рухаємося туди паралельно з війною. З одного боку, ми захищаємо себе і всю Європу від Росії, з іншого — рухаємося в Європу як частина. Хочемо бути, ми є фактично цивілізаційно частиною Європи, але самі ще не розібралися, як це буде. Книжки в цьому також допомагають. Переклади європейських класиків, світової класичної літератури і новітніх художніх авторів допомагають побачити, що там такі самі люди, у них є свої культурні особливості. Читаючи ці книжки, люди розуміють побут. І для них Париж перестає бути просто багетом, круасаном і фуа-гра — вони починають глибше розуміти Францію через читання французьких авторів. Спектр завдань, які вирішує книжка, досить широкий. І я дуже щасливий, що саме з книжкою мене доля так об’єднала в цьому моменті. Бо всі новітні носії інформації пришвидшують — їх можна пришвидшити, вони тобі все стискають у 30-секундний формат. А з книжкою ти в своєму темпі, вона нічого тебе не зобов’язує, не вистрибне реклама.
— Ви помітили, що коли приходиш у «Сенс», світ сповільнюється, люди стають тихішими, уважнішими. Це з наміром було створено?
— Прикольно, що ви це помічаєте. Я цього не помічаю, тому що я там працюю. Я стараюсь не зустрічатися ні з ким у «Сенсі» по робочих питаннях. Але так, люди приходять за спільнотою — побути серед своїх. Не тільки розібратися, що таке бути українцем, а ще й побути серед таких самих українців і читачів. Ще до того, як з’явився «Сенс» на Хрещатику — навіть до Арсенальної — я думав, що ми поставимо локери для телефонів, які можна буде на вході залишити, і потім у просторі бути виключно в розмовах і книжках. Бо людині потрібна людина, а багатомільярдні компанії роблять усе, щоб людині був потрібен тільки смартфон. Тому, коли ви приходите в «Сенс», можливо, ви відчуваєте, що тут усе побудовано так, щоб вам було комфортніше знаходитись серед нецифрового світу. У нас немає цифрових носіїв, доступних гостям — навіть екрана, який би просто змінював якусь інформацію. Це допомагає такому цифровому детоксу — розслабитися. І ще в нас дуже хороша вентиляція. А основний фактор, я думаю, — побути наодинці з книжками і з такими самими людьми, які розділяють цінність читання, мислення. Бо для мене читання — це крок до мислення. Коли ти читаєш, ти запускаєш процеси. У більшості книжок немає відповіді на питання — на відміну від відео «додивись до кінця і отримай рецепт, як бути багатим і успішним». Ти маєш читати, розбиратися, мислити і маєш з кимось обговорити. Тоді воно краще закріплюється. Така атмосфера виходить, бо і люди, які в ній працюють, такі самі, і ті, хто приходить, такі самі — і разом от так вибудовується.
— Які книжки зараз, у 2026 році, найбільше обирають українці? Назвіть три з топу «Сенсу».
— Це непросте питання. Є дві відповіді. Перша — що вибирають українці, які не ходять у «Сенс». Там абсолютно інші книжки. Топ «Сенсу» і топ будь-якої іншої книгарні відрізняються дуже сильно. У нас набагато більше українських авторів. У нас практично немає в топах романтичних, еротичних романів. Отже, що у нас зараз у топі на Хрещатику? Ліна Костенко — нова збірка, перший том. Василь Стус — зараз випускають багатотомне видання всіх його робіт, які раніше навіть не публікувалися. Артур Дронь — «Геній не знає». Його конкретно зараз немає в топі, бо він закінчився — ми чекаємо наклад, але з жовтня минулого року до сьогодні практично постійно він у топі. Це книжка українського військового ветерана про розуміння сучасної війни українцями і світом. Він веде полеміку з підходом, який здебільшого на Заході, що є якісь безвинні хлопчики, яких кудись послали, а вони на Різдво будуть обійматися, як у Ремарка — бо вони не обирали це робити. У нас трохи інша війна. Аудиторія «Сенсу» — це ті, хто здебільшого це розуміють у контексті. Софія Яблонська, книжки про український націоналізм. Павлюк тримається в топі, але здебільшого «Пітьма», бо чомусь книга Еміля не стала такою популярною в довготривалій перспективі — вона стала популярною в короткий період часу, але зараз я не бачу, щоб за нею приходили. «Пітьма» все-таки більший лонгселер. З книгою Еміля складніше — вона глибша, їй треба розбиратися, не всі її ще відчули. Але так, наша специфіка — люди приходять за українськими класиками, сучасниками, книжками про Україну. Тімоті Снайдер у нас у топі був — це все так чи інакше про нас, про самопізнання, ідентичність. До речі, з повномасштабним вторгненням два найбільш популярних слова — це «ідентичність» і «сенс». А так вже співпало, що «Сенс» — це назва нашої книгарні.
— Перша книгарня «Сенс» відкрилася в грудні 2021 року, за кілька місяців до повномасштабки. Чому ви вирішили, що це спрацює? Тоді ще тренду як такого не було — глибокий ковід, презентації через два стільчики в масках.
— Так, багато питань. Чому книгарня? Бо просто хотілось зробити місце для спільноти мікрорайону, де б ми могли зустрічатися. Я зробив чатик мікрорайону, і було б класно мати місце — його не було. А в мене була фінансова можливість відкрити таке місце в моєму будинку, в якому я жив. З’їхав ресторан, з’явилася площа — я взяв її в оренду. Спочатку думав про кав’ярню, але це не цікаво. Я шукав альтернативні формати, в яких би відбувалася потенційна дискусія людей спільноти. Якось потрапив у книгарню і зрозумів: книгарня-кав’ярня — це той формат, який нам потрібен. Я люблю читати, з книжок здебільшого отримав, мабуть, всю свою освіту — те, що отримав в університеті, на жаль, не сильно мені допомогло. Там у мене з маркетингу та менеджменту трійки — єдині предмети, все інше більше. Це надихає трієчників. Ну, я не можу сказати, що мій університет був топовий з економіки — він спеціалізувався на кораблебудуванні в першу чергу (Миколаївський кораблебудівний університет). Повертаючись до книгарні: почали будувати саме книгарню-кав’ярню. Далі думка рухається: якщо зараз ніхто не читає, але каву п’ють багато людей — звичка пити каву є, звички читати нема. Але коли ти п’єш каву, а поруч книжка — рано чи пізно книжечка тебе захопить. Або ти просто подаруєш комусь, або будеш бачити людей, які читають. І тим самим переконання, що ніхто не читає, буде потрохи сходити. Як мінімум ті, хто заходитиме за кавою, стануть читачами з часом.
— Просто зазвичай беруть біль, потребу людей, і вже з цього створюють бізнес. А ви навпаки намагались нав’язати це.
— «Сенс» для мене не був і не є бізнесом — хоча я б хотів, щоб колись став. Місцем, де я заробляю гроші. Бо в мене є студія розробки мобільних ігор, і вона є моїм джерелом доходу. «Сенс» на той момент був більше як щось зробити для душі. Я був дуже романтично переконаний, що в книгарні ти ходиш серед книжок, спілкуєшся з людьми. Більшість людей так про мене і думають — коли ще Хрещатика не було, казали: «Був «Сенс», тебе там не було — що сталося?» Ну, типу я такий між поличками курсую. Але виявилось, потім усе помінялось. Почалось повномасштабне вторгнення. Ми стали пунктом зустрічі активних мешканців мікрорайону, які заснували волонтерську спільноту.
— Я собі не уявляю, це велике вкладення. У першу книгарню на Арсенальній ви вклали гроші, бюджети, інвестиції. Не встигаєте окупити — починається повномасштабка. З якими думками це було — «все, ніколи не відіб’ю»?
— Коли почалась повномасштабка, я думав, де взяти швидко грошей, щоб усім роздати зарплати. Бо ті люди мають кудись їхати, ховатися або приймати своє рішення — це 24 лютого, до зарплати ще чотири дні. Коли роздав зарплату — все стало легше. А далі зосередився на тому, щоб займатися волонтерською діяльністю — в той момент вона видавалася найважливішою.
— А закрити книгарню взагалі не було думок?
— Ні. Навіщо? Я створив простір для спільноти мікрорайону. Він спрацював — усе чудово. Замість книжок якийсь час був котячий корм, замість кухні ми розбирали заморожену курку, роздавали людям. У відділі, де зараз художня література, був склад медицини. Я маю простір, він у мене в оренді, мене з нього не виганяють. Я адаптувався під потреби сьогодення. Оце було єдине, про що я тоді думав, — а не про інвестиції, повернення тощо.
— Чому «Сенс»? Історія назви.
— У фіналі було дві назви: «Закладка» і «Сенс». «Закладка» виглядала крутою хайповою історією — уявляєте новину: «На Печерську знайшли закладку». А «Сенс» для мене — логіка: є в книжці зміст — це технічно, що там є. А є сенс — це те, що ти з книжки розумієш в кінці. Я зробив опитування в двох спільнотах — 60 на 40 в обох переміг «Сенс», бо «закладка» має негативну конотацію для якоїсь частини людей. Слово «сенс» не було таким популярним до повномасштабного вторгнення. Недарма книжка Віктора Франкла «Людина в пошуках сенсу» написана в концтаборі — коли ти на порозі смерті, ти починаєш думати про сенс. Я не міг цього передбачити. І я з тих людей, який не вірив, що почнеться повномасштабне вторгнення — бо воно дуже нелогічне. Моя дружина з дітьми зібрали валізки, а я мав лишатися — їм просто так відчувалося безпечніше. Для мене, людини, яка мислить, було нелогічно нападати на нас фізично, враховуючи, що ми на книжковому ринку 80% російськомовна література, музика, величезний відсоток російської культури. Ми були колонією, яка дуже повільно вилазила або й не вилазила. Для мене був супернелогічний напад. Але воно так і сталося. Тому в мене не було ніяких додаткових підготовок.
— Від локальної книгарні до Хрещатика. Що стало каталізатором?
— Я частково зачепив це питання. Я бачив, що культурі немає місця в пріоритеті суспільства і держави. Мені важливо було вивести її вверх цього списку — зробити її пріоритетом. По-друге, зробити «Сенс», де б функції кав’ярні, книгарні і подій не заважали одна одній. Бо в маленькому просторі, коли ти робиш презентацію, люди не можуть підійти до поличок — вони не планували це, їм не цікаво, а там сидить спікер. По-третє, на Арсенальну приходило дуже багато людей — по 200 на презентацію, не було де стати. Ми притягували людей із району, читацької культурної спільноти, туристів, які десь почули, людей, що приїжджають у Київ. Це стало культурним феноменом. Тому потрібне було помітне місце, достатньо велике, щоб розвести функції. І тому я довго ходив навколо центру — точно мав бути Хрещатик або золоті ворота, і точно велике приміщення. У травні 23-го року побачив приміщення на Хрещатику з табличкою «оренда», подзвонив — ціна була «дуже ого». Але ідея залишилась. У вересні 23-го почав активні перемовини з власниками.
— Зараз книгарня заробляє?
— Ох, зараз прямо зараз це дуже болісне питання. Ми пережили два місяці зими дуже складно. У нас було дуже багато людей, але вони грілися, заряджали павербанки, працювали на ноутбуках — і не купували книжок. Ми прям вполовину менше продали, ніж розраховували. Книжковий ринок зараз трохи не падає, але він дуже стрімко розвивався, а зараз має відкалібруватися — як маятник. Зараз період відкидання назад, коли маємо всі переформатуватися, розібратися з новою реальністю, прийняти, що немає вже того безкінечного попиту, який був, коли російську книжку з ринку прибрали. Люди вже ходять в театр, гуляють, їздять за кордон — повноцінний відпускний сезон минулого року ми побачили на Хрещатику, як просіла кількість людей. Тому книжкова частина не заробляє — ми тримаємось в районі операційного нуля плюс-мінус. На Хрещатику це надскладний проєкт — ніхто не робив такого, щоб в одному просторі була і книгарня, і ресторан, і подієва історія. Ми перші півтора року сильно надавили на події, на безкоштовність. Але 500 квадратних метрів на Хрещатику — це величезні видатки. Безкоштовні події оплачені коштом заробленого книгарнею та ресторанною частиною. Зараз ми переформатовуємося — проводимо більше комерційних подій, здаємо другий поверх в оренду під івенти. І намагаємося вишукувати моделі, в яких би «Сенс» на Хрещатику продовжував бути стабільним. Бо для мене важливо, щоб він там був як стала інституція, яка може заробляти на себе, на свою реновацію. Витрати збільшилися на 30-40%, а книжок купують менше — вони ще й подорожчали. Вибачте, що не дуже просто відповів.
— Навіть хоча кажуть, що ресторани не дуже рентабельні, а книжки тут взагалі маломаржинальні. Ти не можеш сильно завищити ціну.
— Ми тримаємось рекомендованої роздрібної ціни, яку дають видавці, і знижку вони нам дають. Скільки дали — стільки ми і працюємо. На Хрещатику це ще й повноцінний ресторан, який конкурує з ресторанами. І за рахунок того, що в нього одна з найкращих розважальних програм — книжки, подій по 50 на місяць, — наш ресторан виглядає постійно наповненим. Але там та ж сама історія, що в усіх рестораторів: відсутність робочої сили, продукти дорожчають. У нас приходять 50 000 людей по дверях на місяць. Але ті самі 50 000 при мінус 20, коли немає опалення, — це люди погрітися. А влітку — зайти взяти легенький напій і піти. Книжки не завжди в цій схемі вартісні.
— «Сенс» називають «церквою нових правильних українців». Які у вас думки, емоції, коли так називають?
— О, мені підходить. Найсильніші й історично доведені спільноти, які проіснували багато років, — церкви, релігія. Тому будь-яка ідея, в яку ми віримо, так чи інакше обростає прихильниками і має ознаки релігії. Ми нещодавно обговорювали з Марічкою Попскайте з «Ukrainians» про ознаки, коли будуємо спільноти — що там є ознаки церков. Так, воно є. Є якісь знаки — мерч, наліпки, брелоки. Є віра, що коли ти тусуєшся з цими людьми, то стаєш кращою версією себе. Ми допомагаємо підтримувати цей міф, бо люди, які приходять у «Сенс», обирають його, навіть якщо могли купити книжку дешевше в інтернеті. Вони розуміють, що «Сенс» має існувати, бо він для них важливий. І купуючи книжку в «Сенсі», вони його підтримують. Приходячи на подію або купуючи каву — теж підтримують «Сенс» як інституцію.
— Ви сказали, що «Сенс» — не благодійність і не бізнес, а соціальне підприємництво, якого немає в законодавстві.
— Так. Коли я спілкуюся з банками, вони дивляться на фінансові показники: «Так, ви благодійність, ви не бізнес — ми вас не будемо кредитувати». А коли спілкуємося з фондами, які дають гранти, вони кажуть: «Так, ви ж бізнес — ми бізнес не підтримуємо». А ми щось третє. Члени нашої спільноти розуміють, що вони не приходять віддавати гроші, щоб Льоша Яренчак купив кращу машину.
— Вам ок з публічністю? Ви стали очільником нової спільноти — «церкви правильних українців». Подобається такий статус?
— Я б волів, щоб мені було менше необхідно бути цим очільником. Інколи себе маскотом називаю. Зараз я не в футболці «Сенс», але зазвичай у мене щось із нашого мерчу. Маскот у футбольних командах — це людина в поролоні, яку можна міняти. А в моєму варіанті я не можу себе замінити, хоча намагаюся підтримувати колег, які можуть виступати за мене. Це допомагає розширити нашу паству і знімає навантаження на мене. Бо це робота — стратегічна, партнерська, представницька функція. Публічність і можливість говорити від «Сенсу» — це не те, чим би я хотів виключно займатися.
— Ви почули слово «церква», а там ще є слово «правильних», яке має відтінок зверхності. Як ви до цього ставитеся?
— Якщо люди, які ходять у «Сенс», для когось видаються більш правильними українцями — більше знають історію, культуру, плекають її — то клас, орієнтуйтесь на них. Якщо це негативна конотація — це скоріш за все від тих, кому «яка різниця» досі. Мені з цим снобізмом нормально. Кому не подобається — не є частиною нашої спільноти. Кому подобається — долучайтеся. Раді всіх бачити — правильних, неправильних або на шляху до правильності. Ми всі в пошуку, бо 300 з гаком років ми втрачали себе.
— Вас називають радикальним українізатором. За таку категоричність.
— Мене так у Твіттері називають багато. Як тільки вчора зайшов, щось написав, потім перебанив людей 20. Я вважаю, що мають бути люди, які тиснуть. Бо якщо немає тиску — рух не відбувається. Алмаз не створиться без тиску. Не можна просто насипати піску і чекати, поки лагідна українізація відбудеться. Якщо ми вже гору насипали, ми її тиснемо і ще стрілочками показуємо, де буде алмаз. Бо якщо ніхто не тисне — нічого не робиться. Само собою нічого не робиться. Хтось має зробити, щоб щось зробилось. Тому хай я та інші такі, як я, взяли на себе роль тиснути. Нас будуть ненавидіти ті, кому не подобається тиск. Але правила дорожнього руху — це теж тиск. Конституція — тиск, закони — тиск, навчання — тиск. Жодна людина без тиску не хотіла б навчатися, бо мозок не хоче витрачати енергію.
— Історія зі школою: ви забрали сина, бо там говорили російською?
— Це не була основна причина, але одна з причин. Це приватна школа — всюди написано «говоріть українською», але на перервах української практично не було. Я запитав у кінці навчального року: «Ви плануєте з цим щось робити?» Вони сказали: «Так, ми проведемо стратегічну сесію, форум, колись воно зміниться». Я кажу: «А може просто дописати правил силою власників чи директорів і сказати: всі з 1 вересня мають їх дотримуватись?» Але включається питання бізнесу — були дуже важливі люди з грошима, які приїхали з Харкова, Дніпра, Запоріжжя, і для них мова не стала цінністю.
— Для вас як поєднується — людина може говорити російською, донатити на ЗСУ і водночас споживати російський контент?
— Я дам один приклад про мою бабусю. Вона 27-го року народження. Вона дуже часто розказувала історію, як під час голодомору помирав її тато, брати — на її очах. І наступним реченням було: «А от при Сталіні порядок був?» У неї в голові не складалося, що Сталін це створив. Якщо людина, яка була свідком знищення її родини на її очах, не ототожнює Сталіна з проблемою — то що ми можемо говорити про людей, які виховувались у культурі, насадженій через багато років після голодомору? Вони можуть не розуміти ширшого контексту. Не всі спроможні вивчити історію, помислити, чому це проблема.
— Існує думка про єдність: що ми маємо єднатися, а не ділитися на «правильних» і «неправильних» українців.
— Я зараз читаю Шевельова — коли дочитаю, в мене буде більше аргументів. Не може бути в національній культурі поняття «яка різниця». Немає такої культури, яка бореться за виживання, щоб там було «все одно». У нас є навколо чого єднатися — українська культура, мистецтво, мова, книжка. Навколо цього ми єднаємось. А чим ми єднаємось, співаючи пісень російською мовою? Може, ми в цей момент з росіянами єднаємось? Ми єдналися 350 років від Переяславської ради — щось сильно паростків України не поросло.
— Отже, ви категоричний у багатьох питаннях.
— У питаннях підбору партнерів для «Сенсу» — абсолютно. У багатьох питаннях. Але я завжди відкритий до діалогу та дискусії. Якщо хтось каже, що мій метод шкідливий — я готовий вислухати. І я не один раз коригував свою поведінку, почувши вагомі аргументи. Але це не відмінило моєї жаги продовжувати щось робити.
— Гомофобні напади на «Сенс» — що сталося?
— Ніхто не покараний. Я думаю, що той, хто оплатив ці напади, вже отримав ту кількість, яку оплатив. Прямих доказів у мене немає, але опосередковано розумію, що це кимось проспонсоровано, бо іншого пояснення не маю. У списку ЛГБТК-організацій «Сенс» точно не стоїть. Є купа організацій, чия профільна діяльність — захист прав ЛГБТ. А ми — книгарні. Чому напади на нас? До того ж ми продаємо український націоналізм і зробили його популярним. Права радикальна молодь мала б вбачати в нас союзників. Мій висновок — це замовна історія, комусь не хотілось, щоб ми фінансово постраждали. Можливо, конкуренти. Я спілкувався з поліцією, але руху немає.
— Якісь рішення, відповідальність на комусь є?
— Ні. Я поліції дав назву організації, її Instagram, адресу, телефон — але все одно заслали. Поліції не до цього. Мені погрожували вбивством — прийшов у поліцію написати заяву. Мені кажуть: «Запишіть, але нікуди не піде». Я кажу: «Чому?» — «Немає шкоди». Тобто «коли вб’ють, тоді приходьте». Немає ресурсів, немає політичної волі.
— Ви керували політичним штабом. Чому не продовжили в цьому напрямку?
— Після Майдану 2013 року повернувся в Україну — хотів бути корисним. Поїхав у рідний Миколаїв. Там був молодий кандидат у мери на хвилі бажання до нових облич. Я вирішив підтримати його, керувати виборчою кампанією. Досвіду не мав — тільки продажі, маркетинг, диджитал-маркетинг. Але коли відчуваєш сили і натхнення — далі технічно розібратися, прочитати кілька книжок, це менш складно. Мій кандидат став мером — і до сьогодні ним є. Чому не продовжив? Зробив для себе рішення: піду в політичну або громадську діяльність, коли матиму достатньо грошей, щоб не вести довгі дискусії, не залежати від когось іншого. Тому після кампанії переїхав у Київ і почав активно заробляти гроші.
— Звідки оця сміливість іти в абсолютно нову сферу — стрибну, а парашут розкриється згодом?
— Ні, так не роблю. Я точно маю знати, що парашут є як мінімум. Я стараюся все своє життя інвестувати в себе — у знання, навички, вміння. Навіть коли повністю покинув роботу і перейшов у студію, яка ще не заробляла (5 місяців робили прототипи), маючи двох дітей, я залазив у мінус, але вірив, що вдасться випустити продукт. А якщо ні — то я знав, що піду на хорошу посаду і зароблю ці гроші за рік-два. Опція стабільного життя в мене завжди лежала на столі. Я завжди мав якийсь pet-проект поруч. Зарплата давала стабільність, а це — можливість. Тому страху не було.
— Які ще бізнес-ідеї в кишені? Якби не книгарня, то що?
— Якби сьогодні — я пробив би дрони. Це дуже очевидна бізнес-ідея, враховуючи великий ринок в Україні і потенційно в світі. Але так склалося, що я свою ідею (спочатку зароблю грошей, щоб бути незалежним, потім займуся громадською чи політичною діяльністю) реалізував не коли був дуже багатим, а коли в мене було достатньо, щоб стартанути. І я не очікував, що буду чотири роки туди інвестувати й вкладати. Зараз 95% мого часу — в книжках, культурі, а на заробляння грошей витрачаю 5%.
— У вас є політичні амбіції в майбутньому?
— Я сподіваюсь, що політичне життя почнеться до мирного. Я дуже хочу миру, але не бачу факторів, які говорять, що він буде близько. Росія все ще велика, в неї багато ресурсів, вона продає газ і нафту, робить зброю, атакує — і виграє, хай на метр квадратний за рік. Чи буду я до політичного життя долучатися — не знаю. Буду орієнтуватися по обстановці. Я складаю нереалізовані можливості в окремий ящик. Перша втрачена можливість — аутсорс-бізнес на початку 10-х, мені було не цікаво перепродавати. Всі ті люди дуже багаті зараз. Потім — політична втрачена можливість у 19-му, коли йшов потяг «Слуга народу» — можна було застрибнути і виринути депутатом. За останні три роки втрачена можливість — робити зброю. Я не маю пересторог до зброї — зброю, щоб вбивати ворога, треба робити. Але я обираю культурну сферу. Коли ми зробили вибір чогось, ми автоматично відмовились від усього іншого. Я обрав займатися тим, чим займаюсь зараз. Це приносить задоволення. Це складно — треба заробляти гроші не для себе, щоб краще жити, а щоб «Сенс» міг існувати як інституція. Я займаюсь зароблянням грошей, але призначення цих грошей — рухатись, а не накопичувати. Якби не «Сенс» — мабуть, робив би дрони.
— Яку книжку зараз читаєте?
— Їх 16 одночасно. Але основні дві. Перша — про розбудову культурної довіри (автор Паскаль, здається, соціолог, психолог, філософ, розкриває коріння людської довіри в містах). Друга — «Твердий ґрунт» Шевельова, збірка есеїв на тему українського самопізнання, ідентичності. Шевельов займався тим, що розказував світу про Україну і розказував українцям, як на його думку ми маємо будувати себе. Він пише про «яка різниця» в 40-х чи 60-х роках. Для мене важливо прочитати це, щоб набратися фахового знання і менше послуговуватись своїми надумками, а опиратися на когось із більш авторитетним іменем.
— Хто найнедооціненіший український автор?
— Я не літературознавець. Люди часто вважають, що якщо в тебе така велика книгарня, то ти мав би все прочитати. Я почав читати художню літературу в 22-му році — до того читав виключно нон-фікшн. Тому я навіть мінімального порогу українських авторів для себе не прочитав, щоб сказати, хто недооцінений. Але я дуже тішуся, що видають книжки розстріляного відродження, шістдесятників. Сковорода, сучасники — той самий Артур Дронь. Я вважаю, що ми зараз в такому цікавому періоді, коли вперше в історії України український автор має можливість розправити крила без необхідності відштовхувати тиск російського. Це монополія української культури в Україні. Все, що зараз видається, — це проба пера. Щось буде класно, щось погано, але ми маємо виписатися, вичитатися, розібратися. Найкраще написане — ще попереду.
— Дякую вам, пане Олексію.
— Дякую, що запросили.
Джерело інформації: Київ 24 NEWS