«Коли починається атака, для мене починається робота»: розмова з фотографом Яном Доброносовим
Ян Доброносов — військовий фотокореспондент, який виїжджає на місця влучань, коли ми шукаємо новини в телефонах. В інтерв’ю для проєкту «Каштан.Інтерв’ю» він розповів ведучій Марині Клим, як змінився Київ, його робота і він сам за роки війни, чому не боїться викладати фото з місць прильотів, як спілкується з постраждалими і що найважче у його професії.
— Треба одразу сказати, що ми з тобою знайомі досить давно. Шість років тому ми разом працювали теж на телеканалі. І я от справді, коли відкриваю Instagram, ще буває тривога не закінчилась, та одразу я бачу у тебе в соцмережах ти викладаєш вже з локації оці от влучання, як це відбувається і так далі. Як ти це переживаєш? Ти одразу їдеш на місце? Що у тебе в голові відбувається?
— Я викладаю, завжди ріжу там локації, фотографії на те, щоб неможливо було з’ясувати, де це. І все ж таки дотримуюсь певних правил. Ну, щоб було зрозуміло, хоч одразу, але не без голови. Другий момент, що відбувається в мене в голові, ну, так, коли починається просто там масована атака, наприклад, по Києву, то я це називаю, це починається вже моя праця. Я просто виїжджаю — по-різному буває. Я виїжджаю просто на панорамну точку. Спочатку там знімаю, дивлюсь, аналізую, слідкую. Там я дотримуюсь певних правил безпеки. Це, звісно, не там метро якесь дуже глибоке, але там, де я дивлюсь панорамних точок, там це якісь каскадні місця, де можна спуститись там. Ну, тобто як в парках і так далі. Тобто я дотримуюсь того, що я десь все ж таки ховаюсь при тому, що, ну, якби атаки щільні і це 100% страшно. Але, коли вже стає відома локація, коли вона влучає, звісно, я скажу одразу, що мене цікавить, бо глядачі є різні і люди критикують, бувають аргументовано критикують, що мене цікавлять цивільні об’єкти — це будинки, це там парки, це все, що є цивільне, я можу виїжджати і знімати, тому що хто б що не казав, іноді інші люди натякають, що є обмеження. Звісно, на війні є обмеження. Подивіться, як ворог обмежує інформацію. Чому ми повинні їм розповсюджувати те, що їх не має стосуватись або вони не мають про це знати. Тому я виїжджаю тільки на цивільні об’єкти і далі вже працюю. Ну, якби там теж є своя методологія праці, де ти вже правильно, як підкреслила, там вже починається ота тактичність, культура зйомки. Тобто ми не можемо прям якби викладати все. Намагаємось, звісно, блюрити, блюримо там, якщо хтось загинув. Ну, я тут зараз вже мінімізував зовсім викладання там якихось загиблих людей без одягу чи ще щось. Чому? Тому що це викликає шквал критики. Я не згоден, але прислухаюсь до підписників, глядачів і намагаюсь не дратувати.
— А що ти маєш на увазі? Ти не згоден, що це не треба показувати?
— Да, я не згоден, що це треба показувати. Є, давайте такий приклад. Я це все беру з голови, там імпровізую, але в мене цих прикладів багато. Наприклад, Євген Малалетка, знаєш такого фотографа?
— Да. Да.
— Дуже відомий. Він знімав Маріуполь, той, який там ми всі знаємо. І от минулого року він виклав фотографії. Там були трошки, я не, ну можна сказати, от не на 100%, але такі в халатах люди трошки роздягнені, будемо так казати. І він отримав — і він не тільки, тоді це повикладали з локації, будинок влучання, все трошки класичне вже на сьогоднішній день. Бо критики було капець просто. Я вже теж практично погодився з цією критикою. Єдине, що він виграв цю фотографію конкретно от на World Press Photo. В мене в голові то виходить, World Press Photo вони ну не розуміють правильно? От же ж критики в Facebook, в Instagram вони, ну люди, які розбираються. Там це розглядають по-іншому, я думаю, та як мистецтво певне, оце військовий час. Це правильно є етика стосовно там родини і так далі. Нам треба, на мій погляд, кричати про війну. У нас зараз уже погані позиції з боку міжнародної спільноти. Там американський лідер нас не підтримує. Нас інформаційно зараз знижують рівень нашої присутності в світі. І в мене яка надія. Іноді кажуть: «Так, а нащо тоді це показувати?» Ну от для того, що якщо ця ситуація зміниться, вона може змінитись, лідери міняються і так далі. І може це стане комусь цікаве, тоді ми це фіксуємо. Якщо історію не записувати, то її напишуть потім і все.
— Та і це стирається з пам’яті і безумовно і для світу.
— Да. І воно вже не працює.
— Але дивись, я хочу все-таки повернутись на початок. Просто зрозуміло, що знову ж таки, коли відбуваються якісь тривоги, влучання і так далі, то ми кожен сидить і навіть іноді боїться вийти зі свого укриття. Як у тебе відбувається ця робота? Наприклад, звечора там вже Повітряні сили або там президент, або в Telegram-каналах ми бачимо повідомлення, що буде масована атака наприклад на Київ. Ти вже звечора не спиш? Чи у тебе чергування якісь є? Як це відбувається?
— На протязі всіх масованих атак по Києву технологія мінялась. Зараз я намагаюсь, чесно вам скажу, коли є от підозра, що це буде сьогодні, лягати спати і якомога раніше, щоб я все ж таки міг працювати вранці. Тільки перший відбувається якийсь, ну, там працює ППО або приліт, я одразу їду. Да, бувають ночі, коли я просто чергую одразу, але я почав цим займатись менше. І ще зараз все ж таки я намагаюсь давати інерцію по тайму, тобто не десь не бігти одразу. Із-за оцих подвійних прильотів я все ж таки дотримуюсь. Іноді буває от на Ук’янівки от потрапив, виходить, і от правда не потрібно було, тому що я поки туди дійшов там, ну типу декілька разів валявся там десь, тому що ракети летять, ти зразу падаєш. В мене звичка там ти закриваєш голову типу і поки дійшов там вже десь подряпався. Ну в сенсі я маю на увазі, що не можна одразу. Краще не робити, трохи вичекати певний момент.
— Вичекати?
— От там де я на панорамних точках, можна що там все, я відчуваю безпеку. А от коли зміщуєшся до моментів, де прилітає, ще буває що дуже часто, якщо якийсь сектор в цю ніч, то туди буде ще і ще, тобто воно якось сегментарно це відбувається.
— А як ти обираєш на яку локацію їхати? Чи у тебе є редзавдання, чи це твоє?
— Ні, нема. Працюємо ми в принципі. Ну, відкрию таку маленьку тайну. В нас фотографів є групи і там ми спілкуємось в ці ночі. Звідти йде збір інформації. Хтось десь живе, обов’язково це біля когось відбувається. І вже на основі збору інформації ти вирішуєш, куди ти їдеш. Ну, типу, як правило, на превеликий жаль, їдеш туди, де якщо це там будинок, півбудинку, багато жертв, то це стає автоматично новиною дня. І ти їдеш туди в першу чергу. Ну, а потім уже може ще декілька локацій.
— Ну, от ти зазначив про те, ти назвав це подвійний тап, коли вдруге за один той самий, ну, тобто приліт відбувся і тут же одразу ворог знову лучить в ту саму точку. Я бачила твоє це відео. Це правда дуже жахає, коли ви разом з усіма, хто там був, ховалися. Які чи було у тебе таке, що, знаєш, тобі прям інтуїція казала: «Не треба їхати?» Ти взагалі слухаєш оці от моменти такі?
— Багато в мене, я вам скажу чесно, це зараз оці дабл, вони давно. Із-за того, що я їжджу по прифронтових територіях, Харкові, це вже давно ситуація, що вони повторно стріляють. І є всі ці звички взагалі відчувати. Я вірю в Бога, довіряю Богу. І якщо нема квитка на потяг, не викликається таксі, не щось не виходить, є якісь перепони, я прислухаюсь і не добиваю ситуацію. В мене прямо так. Я можу, в мене настільки є демократичні відносини в редакції, що ніхто не знає, де я, і ніхто з мене відповідно не має відповідальності, що ти там робив, а де матеріал. Тобто це круто, що я можу дати те, що зняв вже по ходу, і можу помилятись. Тому я спокійно можу не поїхати, ніхто не дізнається. Ну і все. Тому і не піти, да, я прислухаюсь. Це дуже важливо. І от просто із останніх був три тижні тому, здається, я був в Краматорську, можна в Instagram подивитись. Я вже йшов на вихід. Я був там два дні, в сенсі на автобус, на Харків, на потяг і до Києва додому. І виходить, я йшов, мені півгодини до автостанції. Автостанція була через дорогу. Думаю, та сяду, посиджу, там людей багато. І от в мене трошки оце паніка, коли я скупчення людей, типу є таке відчуття, то що багато вже міст ми цих бачили. І все. І тут 10 хвилин посидів, прилетіли касети, бабусі ногу відірвало, інша загинула. Да, на жаль. Я знаю, що це от якщо дивитись, дивлячись звідки ти це дивишся. Якщо дивишся умовно з Донеччини, то це все понятно. Якщо дивишся з Берліна, то це виглядає, що я там може перенервував. Ну, зрозуміли, да? Я це розумію. Я теж іноді відчую людей, здається, що, ну, там в нього просто психіка поїхала. Потім розумієш, та він такий. Поглянь, який він брудний. Дивишся, да, психіка поїхала. І я знаю чому. Тому що ворог нас вбиває. Ну, тобто.
— А можливо у тебе є якісь, не знаю, ритуали або такі обереги, які ти з собою носиш?
— Ну, знову ж таки, там повертаючись, ну, не буду на цьому акцентувати, але по Богу. І в мене є хрестик, в мене є там була Біблія і вкрали в метро, ну, ношу в такому боковому кармані. Маленька така була. В мене дома є, мені дарують люди. Там мама захисника мені там велику іконку зробила, там багато такого. І це все в мене дома. Я собі оцей хрестик в мене є, який є, і я йому довіряю, тому що він завжди є. Ну і зі мною все нормально. Більше ніяких окремих оберегів, щоб я щось носив. Ні, 100%. Ну, молюсь. Допомагай людям. Це ще штука, що мені здається треба там на тих територіях і так, ну, всюди просто до людей бути більш розгорнутим, де, ну тому що ще фішка, що я зрозумів, що ми, фотографи, краще орієнтуємось на місці, ніж люди. За рахунок того, що ми маємо мету і ми знаємо, що ми робимо, воно відбулося, ти знаєш, чим займатися. Люди, вони ж в шоці, вони трошки бігають.
— Ну, досвід, надивленість, якщо так сказати.
— Надивленість, яка дає момент притуплення почуттів. З одного боку, але з іншого боку холодна голова, трошки легше. А от до речі, можливо, це так пересічна думка, та ну, от обивательська, як то кажуть, але от ти кажеш, оцей, коли був подвійний приліт, чи не може це бути якраз причиною того, що одразу викладається певна інформація, ну, як СБУ, та чому вони забороняють знімати прильоти і роботу ППО, тому що, ну, там може бути повторний удар, коригування ворога і так далі.
Ну, це гостре питання і я на нього відповім. Дивіться, те, що ви кажете, це мій погляд. Я не військовий експерт. Це треба взагалі задавати питання військовому експерту, який скаже: «Це можна, це не можна». Я впевнений, що ви з цього приводу консультуєтесь. Звісно, да. Я вважаю, що зараз вони не беруть інформацію від мене. Вони не сподіваються на Яна Доброносова або Єфрема Лукацького, або ще щось, що я викладу. А вони скористаються. Технології дозволяють це все робити точніше з неба, на всіх тих територіях. Тут вони це роблять. Оці розвідки, які ми постійно до цих ночей відчуваємо, це оце. І я думаю, що у них інформація набагато точніша від мене. І якщо їм треба десь продублювати, то вони скоріш за все наймають оцих тих, що не бронюють, а як це вербують в Telegram-каналах і так далі. Я не думаю, що ми є цими людьми. По-друге, ми дотримуємось правил про те, що я казав. Так, ми справді спілкуємось з військовими і якщо, ну, є потреба, це ж оперативна робота, вона може мати помилки, то нам подзвонять, завжди скажуть, ну, підкажуть, то це нормальне явище. Я розумію це, тому що я не можу все знати, тим паче військові тонкощі. Тому про оці подвійні я не думаю, що це відбувається із-за нас.
— А було колись, щоб там служба безпеки, там безпекові правоохоронні органи прямо висували якісь претензії або там казали, що, бо ти ж в соцмережі власні викладаєш, не тільки як відповідальний.
— Да. Да. Я поясню. Да. Дивіться, я думаю, що кожен, хто працює в цій сфері активно, ми маємо, звісно, ми спілкуємось з різними службами, з поліцією, службою безпеки, Міноборони і так далі. Чому? Ми в них отримуємо акредитацію. Про нас інформація вся написана у них, вони пишуть, не ми пишемо. І це реально живий процес. Він потребує спілкування. Я думаю, кожен мав якісь проблеми в цьому сенсі, які потрібно було вирішувати. Це нормальне явище. Я не називаю це навіть, це не проблема, це спілкування. Ти щось виклав і воно не те. І тобі, ну, звісно, Міноборони подзвонить і, ну, видалити, порадять, да, прибрати. Ну, і це нормально. Це війна йде. Ну, якби і це ж вони акредитовують і розуміють, хто є, кому можна давати акредитацію, а хто це робить бездумно. Я ж кажу, не вважаю проблемою помилитись, вважаю проблемою не зробити висновки, розумієте, да? Тобто тому, да, бувають у всіх, у мене було, да, ну, дзвонять і просять, є аргумент, я не маю права тут, як це дискутувати на цю тему і так далі. Ну і в принципі я завжди згоден і це призводить до того, що зараз ми більше вже думаємо, тому що війна ще більш точна, якби щільна і так далі.
— Давай тоді про людей поговоримо, бо я думаю, що це теж такий емоційний момент в роботі, коли ти приїжджаєш на місце і, ну, не дай Бог, та там, ну, але це відбувається і жертви, і поранені, і так далі. І при цьому ти з фотоапаратом. Як люди на це реагують? Чи бували якісь навіть, можливо, агресивні випадки, коли на тебе реагували?
— Так. Дивіться, як я це бачу. Перше, ти приїжджаєш на місце, де у людей 100% горе. У когось нема квартири, у когось родича, у когось кіт утік. Там багато. Потрібно розуміти, що коли у людей щось трапляється або щось болить, деякі люди, мудріші люди, вони вміють з цим справитися і бути тактовними, культурними, це найвища ступінь. Але в таких же ж людей от найвищий ступінь і природа, ну, якийсь відсоток, а більшість людей агресують автоматично, розумієте, да? І це нормально. В ці моменти я дивлюсь, люди як діти. І, мабуть, я теж в перші рази був як дитина, тому що ти потрапляєш в невідомий простір для себе, і так на нас агресують дуже багато. І там і кричать, і посилають, і потрібно розуміти. Я знаєте, що собі кажу? Людям в цей момент важче. Я прийшов з цим фотоапаратом. Справді, в мене досвід. Я не відчуваю того, що відчувають вони. Не тому, що я поганий або хороший, просто ну не відчуваю я теж. По-перше, я це вже все потрошку бачив, по-друге, це не мої родичі, не моя квартира і не дай Бог, але я це розумію, не моя. Ну що я можу зробити? В мене нема прямого такого відчуття. На початках бувало, що ти там зсередини плачеш. Зараз захисні видно реакції. От в перші години в мене нема ніяких реакцій емоційних. Я можу дотримуватись правил просто, які я з собою проговорюю. І тому ти маєш бути ввічливим, маєш підтримувати людей, якщо треба допомогти. А якщо ти дратуєш, то краще віддалитись від людей, яких ти дратуєш. Так це буває. Натомість є люди, які розуміють і навіть просять, щоб, ну, знімав, показував і так далі. Тобто варто казати, що є всі сторони.
— Ну це, ну цікаво з одного боку, з іншого боку таке, знаєш, глибока філософська тема, бо ми з одного боку журналісти, ну, часто кажуть, як хірурги, та вони часто стають цинічними через свою роботу, тому що багато бачать подібного і багато бачать такого. А з іншого боку, важливою складовою фото журналіста і взагалі журналістів — це бути сентиментальними для того, щоб побачити та от розкрити оцю ситуацію, розкрити людину і так далі. От як ти тут тримаєш баланс? Ти ще дозволяєш собі бути співчутливим до людей? І от як оце тримається у тебе?
— Я не хочу вас обманювати. Ні, я не дозволяю. Було один раз, це один із останніх там двох дітей ховали одночасно. І там я плакав, причому навіть настільки плакав, що прикривався фотоапаратом, щоб видно не було, поки фоткаєш. Це було, але більше, мабуть, після цього такого не було. Я не дозволяю собі. В мене просто вже нема цієї енергії. Вже який в нас там рік війни, п’ятий, правильно ж. І багато, мабуть, віддав. Не, я не жаліюсь, просто кажу, вже нема. Ну, зрозуміли, просто її нема. І як можна її віддати, якщо нема? Мені самому там буває недобре або ще щось. І тому я не віддаю. Я не дозволяю, щоб мені розповідали історії, на жаль. Тобто, коли мені починають розповідати, я навчився вже тактовно і там можу кивати і так далі. Але коли історія йде глибока, їх дуже багато, я вже не можу туди поринути, не запам’ятовую, ну і так далі. Тому, ну, я намагаюсь не обманюватися, кажу, що вибачаюсь, в мене не працює голова за даний момент.
— А як ти себе тоді психологічно підтримуєш? Тому що це теж треба кудись зливати? Ну, ти ж як ретранслятор, тобі все одно треба кудись цю енергію передавати. Можливо, з психологом працюєш або якісь в тебе є свої?
— Та я мабуть сам собі психолог. Я думаю, що воно накопичується. В мене є інший світ. Це моя донька, це моя родина і, ну, це моя розгрузка якби 100%. Я займаюсь спортом, в мене турнік, біг там, я займаюсь своїм здоров’ям, мені не соромно, я зайнявся зубами там конкретно. Ну, та ну людське життя, да, тобто і живу своє життя. Ще трошки поміняв настрой. Я зрозумів, що, дивіться, яка штука, якщо включитись сентиментами і весь час переживати, що насправді в нас там практично кінець світу, а як вдивитись — практично кінець світу, то жити залишиться недовго. Я вирішив, що я живу в цікавому житті. Ворог, на жаль, створив нам настільки цікаве життя, що кожен день ми бачимо злочини проти людства. Там розумієте, як раніше були мамонти, треба було в яму застрибнути і драка була з мамонтами. Там, я впевнений, теж було 50 на 50, хто переможе. Тобто людина здатна жити з дня на день. Це можливо, це природа показувала колись. І я теж розумію, що моє життя воно не є там якесь обмежене. Не потрібно зберегти себе чи не берегти. Будеш лікуватися, здорове питання, цеглина прилетить або навпаки. Ну, тобто живи собі в задоволенні. Людей треба любити. Любов єдине, що 100% єдиний рецепт до всього. Доньку вчу. Який борщ от самий смачний? Той, який з любов’ю приготований. Будь-який процес з любов’ю, фотографія, інтерв’ю, як я вже казав, борщ з любов’ю буде круто. І я якби так живу, мені легше. Я просто ж кажу, це для мене якась таке інше трошки життя. Не хочу розуміти, що це війна на все життя. І виходить я не буду більше жити. Я живу тут і зараз, не дивлячись на те, що я бачу. В мене ж нема там вини. Я не маю там сидіти і тепер кожен день плакати. Іноді пишуть коментарі: «Та ти завтра про це забудеш? Сьогодні щось фоткав». Ну я просто реагую і от зараз якби такий, да, кажу, що це може бути, може забуду. Завтра мабуть ще ні, а через тиждень, коли в нас три прильоти на тиждень, вже не згадаю. І воно так все багато чого для мене повторюється. Ну а що я можу зробити? Я живу своє життя. Я можу піти навіть, ну, я не знаю, там десь смачно поїсти і так далі. Хочу жити.
— А є все-таки була якась фотографія, яку ти не зробив чисто з поваги до людей, до того, що вони відчувають?
— Багато таких людей, багато таких фотографій. Сильний кадр. Ти відчуваєш це, але не робиш цього просто через те, що розумієш, це неетично. Ні, в мене бувало, що я зробив, виклав і приходилось видаляти. Бувало, що були скандали. Це бувало, да. Зараз от теж про оці будинки і так далі. Намагаюсь все ж таки менше часу там проводити. Тобто теж ти своє зробив, я ж не рятувальник. Треба відходити, розумієте, да? Про те, що не потрібно там дратувати довго. Нас колег багато і тому обмежений час більше чим є. Ти не, ну якби не сфоткаєш — на мій погляд в сенсі і все. А так один раз не сфотографував Обаму, оце було жалко. В цьому в Варшаві була зйомка і я цілий день знімав різних лідерів, там французького, італійського, там ще якогось. А відклав фотоапарат, пішов, банально зустрів уже там чорт іде Обаму. Думаю, йолки-палки, не зробив. Не зробив. Оце жалкую. Це хотілось.
— Ти працюєш не тільки в Києві, та у тебе є і відрядження, і в тому числі, як прийнято казати, на нуль. Які з цих відряджень тобі так запам’яталися найбільше?
— Да, вони всі такі емоційні. Ну, як правило, ти пам’ятаєш ті, які з останніх. Ну, якби тому, що це зараз, ну, на Донеччину відрядження важкі, тому що, по-перше, туди, ну, якби вже є ризик умовно не доїхати. По-друге, вже всю область сказати контролюють, це гучно, але всюди по області оці можуть з’явитись над головою FPV. Тобто, а так випадків, де ти був десь поруч і якісь там каби прилетіли, такого дуже багато було. Воно вже навіть потрошку стирається з пам’яті. Ну, тобто.
— Ну, немає якогось такого епізоду, де ти прям відчув, що це друге народження твоє?
— Та мабуть, ні. Воно можна так все під це підтягнути. Я завжди дякую Богу. І справді, воно все дуже поруч всюди. Ну, от реально якби. Але так, щоб сказать, що, да, і в каску міни прилітали, і реально каби поруч, і те, що я вам казав, в Краматорську касети, воно все реально поруч.
— А де все-таки от небезпеку ти особисто відчуваєш сильніше? Бо часто навіть військові кажуть, що там ближче до лінії фронту ти ніби навіть відчуваєш себе безпечніше, як не дивно, ніж в Києві, бо тут ти на просто на розстрілі.
— Мені подобається, в мене вже жарт є такий. Я приїжджаю в Краматорськ і мене питають: «Ну що там в Києві? Сильно страшно?» Да. По-різному. Зараз вже ні, бувало, да, що на Донеччині простіше. Ну, типу десь заїхав там або і все. Але зараз ні, там все під контролем і нема такого. Вже думаю, що і тут, і там дуже страшно, якби небезпечно. На Закарпатті от теж був там якось чи місяць тому. Там класно. У них нема тривоги. Я так радію, що хоч, ну, є у нас хоч одна область, де можна так пожити трошки.
— Це правда. Давай трошки поринемо в специфіку твоєї роботи. Зараз ти працюєш на редакцію. Стафер. Та це правильно називається. Ну, тобто людина, яка ви фотокореспондент, я так називаю. Як вона називається, не знаю. Ну, але на аутсорсі ти все одно береш якісь зйомки, чи у тебе робота виключно от під редакцію, чи ти можеш знімати для інших?
— Дивіться, я не боюсь, ми скажу, я працюю в редакції Telegraph. Для мене це дуже демократична редакція. Ми змогли домовитись на умовах, що я вільний. Я можу продавати одні і ті самі фотографії в декілька інших видань. Мені ніхто претензії не пред’явить. Я можу, я торгую на Getty Images — це відомий новинний сток, де всі закупають і New York Times, і BBC, і так далі. І ми всі там з ними маємо контракт, всі фотографи, які працюють в цій сфері. І також я просто беру, да, зйомки якісь, навіть іноді, ну, треба гроші заплатити, і то, знову ж таки, мені не соромно за це, я можу взяти якісь івенти і так далі і просто відпрацювати на заході. Єдине, що я ці заходи собі не публікую задля того, тому що мій підписник для мене дуже важливий і він має в мене читати новини і цікаві історичні штуки. Ну, те, як я сторінку собі повів, отак і має бути.
— На Геті, наприклад, да, от на стокові фотографії з них вже беруть теж і великі видання, там New York Times, це одне з найбільших, да? Яка найдорожча у тебе продавалася фотографія?
— Я так не можу сказати, але розповім цікавість. Я пам’ятаю жовту кухню я сфоткав в Дніпрі і з дрона там зробив фотографію зверху, і вона в мене заробила на Getty. Плюс я розпродавав просто поки їхав до Києва, дзвонили і питали: «То ця фотографія, але це мій рекорд. Можливо ще було, просто я не відмічаю цього». До вечора я вже заробив на неї 100 $. Це було на одній фотографії, да? І вона вже потім ще багато продавалась. Я вже просто це не слідкую.
— Це як роялті тобі приходять чи як? Це як роялті чи якісь?
— Ні, по-різному. Getty — це в нас звичайне зарахування в місяць. Там складається смета скільки продалось і потім приходить однією сумою, да, за місяць. Тобто ти навіть не знаєш точно за яку. Там є смета, де ти можеш почитати. Я просто лінивий. Я не читаю, чесно, куди воно продається, що продається. От хтось дзвонив там, ще хтось, вони купляють так просто ти там, ну там на карту або ще щось по-різному. Але от я пам’ятаю, що за день от я нарахував 100 точно я на ній заробив до вечора, а вже далі, що продавалось, я не слідкував. Типу це такий рекорд, який я відмітив. В принципі, мої фотографії не є дорогими. Тобто у всіх різні тарифи. І з цього приводу теж деякі люди дискутують. Мої фотографії там долар, 2, 5 доларів за фотографію. Воно десь може брати там кількістю і так далі. Ну, в сенсі, що цей, але нема таких там не 500 $. Але хочу дещо пояснити. Це глядачам завжди цікаво, тому що я із коментарів знаю, що людям подобається поговорити про те, скільки наша фотографія, ну, вартує. Дивіться, ми ціну не встановлюємо, її встановлює Getty. Це залежність, там комплекс, рейтинг фотографа, якість фотографії, подія на якій фоткав. Ну, коротше, комплекс моментів. Ці гроші, вони іноземні, їх, ну, без образ наші редакції рідко купляють. Вони в нас просять там на особистих ще щось, але от за долар не купляють. І виходить, що ці гроші приходять іззовні. Це ж, як це називається, інвестиції чи як, коли в державу приходять іноземні гроші, і людина, яка їх тут заробила, тут їх і витрачає. Морозова пішла, купила. Правильно ж? Тобто я би не критикував людей, які заробляють на цьому багато грошей.
— А є конкуренція у вас в сфері ваших колег?
— Да, в нас є конкуренція. Я не відчуваю конкуренції по грошам в сенсі, що ми там щось хтось намагається когось десь посунути. Нема такого. В нас є більша здорова конкуренція. В нас цех трошки ну так ну він невеликий. Ні, є люди, які мені не подобаються, але їх меншість. А більшість конкурують чесним шляхом. А який чесний шлях? Це картинка. Боротьба за більш якісну картинку. І мені це подобається. Це дає нам рухатись і йти вперед для фотографа. Для будь-якої творчої людини дуже важливо мати рух у своїй справі. Тому так, така конкуренція є.
— А ти береш участь у якихось міжнародних виставках? От
— Раніше брав, раніше багато брав. 22-й, 23-й рік, зараз перестав. Я вам чесно скажу, що багато людей подається. Для мене це багато бюрократії. Щось треба подати, підтвердити. Я з цим завжди був погано. Мені легше піти і зробити нову зйомку. Угу. В принципі перестав подаватись всюди. Мені нормально.
— Ну, а це теж міжнародний майданчик, де постійно артикулюється питання України.
— Тому і от як пояснити, знаєш, его не мінусую, я його не критикую, тому що це дуже крута штука. Я задоволений людьми, які вміють оце там подати, цю бюрократію провести, пройти. Я не вмію. Мені іноді кажуть, відверто скажу, там, давай проведемо десь виставку. Я їх в 22-му-23-му році стільки провів, я зрозумів. В мене кожен день виставка в моєму Facebook. Воно більш працює, ніж будь-яка виставка. Є іміджеві виставки, так, і я приймав в них участь. Але зараз, я поясню, почав, як це відрізняти людей. Перше, я працюю в полі. Це непогано, недобре. Я працюю в полі. Люди працюють, вони кажуть: «Дивись, ми вчора там сиділи і в нас гарна ідея, супер, от ви і займайтесь». І так ваші ідеї потрібен я, як фотограф. Тоді я прошу мінімізувати мою працю, сказати: «Янчику, треба оце фото 20 такого-то числа, там таке фото, така дата і отаке все». А щоби не задавало мені роботу. «Дивись, у нас така ідея. Ти можеш знайти фото на отакі теми», тому що мені приходиться працювати. А мені подобається працювати в полі, а не в архіві. І тому я намагаюсь людям пояснювати, що от якщо у вас ідея оця ввечері прийшла, то ви, ну, все і реалізовуєте. От. Ну, треба, да, тому що я і це справедливо. Дивіться, в мене кожен день є ідея в полі. Я не дзвоню людям, не кажу: «Слухай, ідея в мене тут, підвези, а, ну, я спеціально простою мовою розмовляю, але я ж цього не роблю». І тому і прошу людей мінімізувати мою участь. Мені так стало більше подобатись. Можливо, я в цьому сенсі втомився, але я зрозумів, що більшість виставок, на превеликий жаль, ситуація змінилась. Зараз люди не читають газети, люди читають соцмережі. Все помінялось, розумієте? І виставки — це трошки стара технологія. Класно. Це книжки, класика, все. В мене кожен день виставка.
— Ти став категоричним за ці роки, я тобі хочу сказати. Таки жорсткий.
Ага. Вибач.
— Ні, ні, ні, це добре. Просто цікаво спостерігати, знаєш, трансформацію. А якщо так питати, от умовно не про видання, а саме глобально, на кого ти працюєш всередині себе, на історію, на людей, на українців, на те, щоб вони побачили, як відбувається та правда, на міжнародний, знову ж таки, майданчик, на репутацію свою.
— Я тоді отак в комплексі і опишу, як я це бачу. Дивись, перше, в своїй голові я завжди працював на соцмережі, на підписників, на глядачів, які в мене в соцмережах, я під це змінював в редакції. Тобто мені казали: «Оце не не можна». Тоді я звільнявся, тому що я відчував, що єдина рушійна сила — це мій підписник. Так і сталось. Просто Telegraph ми дуже круто зрозуміли один одного з власником, і тому я там працюю, мені дуже зручно. Але в своїй голові я працюю на свого глядача. Другий момент, потрібно виявити таку штуку. Я зрозумів, можливо, як от там психологи ще щось, що кожній людині, тим паче чоловіку, хочеться бути дотичним до війни. І мені Бог надав можливість в кращому вигляді бути дотичним на війні. Тобто я зараз пояснюю, що я в цьому моменті трошки навіть егоїст. Можливо, здоровий егоїст, але егоїст. В мене є можливість бути дотичним до війни через фотографію. Тим, чим я займався до війни, а тепер вже більш історично. І коли отак склалось, я думаю про глядача, про те, що про своє місце, мені подобається моє місце, і тому, ну, якби я працюю на цьому місці. Мені повезло, чесно вам скажу, моя професія потрібна зараз, а от багато професій зараз не потрібні, які були потрібні до 22-го року. І не можна сказати, що я вгадав. Мені, да, більше сказати, що мені повезло. Складно було сказати в 21-му році.
— Ну, але це все-таки досвід. Ти вже багато років займаєшся.
— Да, да. Ну, якби я згоден, але теж кажу, що тут є доля оця і везіння, і Бог допомагає в сенсі, що моя професія, вона потрібна.
— Ну, а не можу не поставити, та це питання, бо справді те, що ти зараз робиш, це будуть вивчати наші діти. Все одно по цих світлинах буде збиратися інформація, архіви, в тому числі і міжнародні суди і так далі. Тобто це все дуже потрібно. Але ми розуміємо, що завжди, знову ж таки, виникає питання, якщо все-таки тебе мобілізують зараз, скоріш за все заброньований та у виданні. А якщо мобілізують, як тоді ти думав про це взагалі? Які у тебе думки?
— Перше, не якщо, а коли, тому що війна ще велика попереду, на мій погляд, і неминуче, що який зараз в мене статус, більшість, це 99, буде на війні людей, тим паче чоловіків, і жінки підуть. Піду робити те, що буде потрібно. Мені б хотілось бути тоді і там фотографом, і робити свою працю. Але буде те, що буде. Потрібно відноситись до життя. Мабуть, в цьому сенсі більш просто. Ми з тобою говорили до інтерв’ю про людей, які виїжджали і виїхали. Це важко. Я часто спілкуючись з людьми, які за кордоном, ну, я розумію, що їм там важко. Мені тут легше, я буду тут. Ну, якби нас ніде не чекають. Ну, все. Не тому, що там погані чи хороші люди, знову ж таки, а тому, що це нормальне природне явище. Ми українці, ми маємо жити тут. І я, ну, кажу частіше не за людей, а за себе. Тому як буде, так і буде.
— Скільки років ти вже займаєшся фотографією?
— Я почав фотографувати десь в 12-му році. До цього я ж був оператором. Оператором сьомого року. Тобто картинкою я займаюсь сьомого року, це 21 рік. А цим, саме фотографією, це скільки я займаюсь? 14 років десь.
— Ну, а ти уявляєш себе після війни, що ти будеш продовжувати займатись фотографією? Хотілось би знімати мирні. Зможеш повернутись до мирного такого фіксації?
— Ну, складно стверджувати, це треба перевіряти на досвіді. Ну, тобто, але, да, думаю, да. От іноді, коли там кажуть, що ми вже звикли і заробляємо на війні, я хочу привести приклад, що я до війни втричі більше заробляв, то я до того, що я знайду чим займатися. Можливо, якщо дивлячись скільки там буде війна і так далі, можливо десь за віком перейти в більш якісь адміністративну працю, ну типу, ну там може якийсь напрямок фотографії в сенсі якісь курс і ще щось. Тобто це можливо, тому що весь час бігати теж, але в мене є колеги, які показують приклад в хорошому віці і в сенсі, що можливо цим займатись завжди. Фотографія — це міжнародна професія, одна з кращих на світі. Тобто уявіть, де можна взяти і ще момент, вона публічна. Ми маємо публічність. Ти багато знаєш операторів? Ну от я був оператором в своєму житті. Які публічні оператори?
— Ну вони є, але мало. Та
— Мало. Інший зовсім відсоток. А фотографів, особливо коли це історична подія, нас стає набагато більше. Тобто найкраща професія, яку я міг собі уявити.
— Ну, я знаю, що ти любиш свою професію. Навіть теж там от десь в роботі, коли ми стикалися, ти завжди бачиш якийсь кадр, тобі хочеться це зняти, місяць там якийсь, та ти завжди одразу от хочеться тобі це відмітити. Які у тебе є, можливо, локації, місця, де б ти хотів познімати? Є у тебе якісь мрії, пов’язані з професією?
— Я б з задоволенням зараз футбол знімав.
— Ага. От чемпіонат світу, да, це трошки недоречно з моєї позиції, того що я українець, живу в Україні, це не на часі, але, да, я хотів би, може, там в 30-му році акредитуватись і поїхати познімати там оцих футбольних зірок. Таке мені подобається, да, я знаю, що це, ну, це це для мене прикольно.
— Клас. А я знаю, що ти отримував державну нагороду. Це вже втретє. Та
— Ну їх, да, їх декілька в мене. Я не знаю скільки. І МВС, і Міністерство оборони, і просто Кабмін давало, і президентська є. Да.
— Що ти відчуваєш цей момент? Це для тебе теж більше про відповідальність чи про таке визнання?
— А важливо, працюючи в нашій професії, розуміти, що ти все робиш правильно. В світі світ сходить з розуму. Я, мабуть, теж, на жаль, і мені потрібна якась індикація. Це мені показує, що я все в принципі роблю правильно, тобто мій напрямок, він правильний, якщо держава відзначає це. Ну, тут якась відповідальність, звісно, тому що якщо тобі дають відзнаку, люди ж теж бачать, що держава якби тебе відзначає, то ну ти з цього моменту ти маєш бути більш відповідальним. Розумієте, це стосується всіх моментів, всього і так далі. До мене іноді молоді люди підходять і кажуть, що вони там десь вчились там на фотографіях, ще щось. Тобто я почав відчувати, мабуть, це більше, що я вже старію, але що скоро буде, да, курси.
— Ну, але все одно ти дотичний, да, справді до фіксації війни, такого масштабу війни в Європі в гострій своїй цій фазі. Я, до речі, чомусь от завжди згадую, коли мова йде про фотокореспонденцію та чи як сказати фотожурналістів, згадую, пам’ятаєш, був культова короткометражка «Одна сота секунди», пам’ятаєш її? Вона така відома вже дуже насправді давня. От про те, що там теж фотографка та на війні і вона оці долі секунди вона вирішувала зняти там сильний кадр чи врятувати дитину. І вона все-таки зняла кадр і отримала за це нагороду. У тебе колись були такі схожі моменти?
— По-перше, щоб допомагати людям на, ну, після якихось наслідків, ти маєш бути до цього готовий завчасно. Коли в тебе мета фотографувати, ти не можеш рятувати. Це просто різні процеси. Ти маєш бути готовий. Бувало неодноразово, що ти когось там несеш і так далі, але я не дозволяю собі залазити в це глибоко в сенсі починати переключатись фотографії на якісь завали і так далі. Перше, я не лікар, я в цьому не розуміюсь, я боюсь. Ти можеш перенести людину і вона там, ну, тобто, розумієте, наслідки можуть бути, може і не можна піднімати там чи щось. Ну, звідки я знаю? Я не лікар. Я бував набагато так мед, і я не здав жодного, тому що я ну в мене погано там оця та кров, я це все боюсь. Зрозуміли, да? І тобто
— Але ти знімаєш, але все одно до просто ніби за кадром.
— Да. А якби знімати не страшно, але ну я розумію, що я не зможу допомогти, я зможу якби нашкодити, тому я намагаюсь це не переходити. І бувають, от там був теж момент в Краматорську, там прибігли поліцаї, кажуть: «Треба руки». Розумію, треба перетягнути людей. Ну все там, я прийшов, фотоапарат поклав, перетягнув, але я був підпорядкування. Ну хтось сказав: «Це ми там щось зробили, якусь команду». Я схватив фотік і біг далі. Таке буває. Але от щоб я прямо на себе оцей момент брав, ще раз кажу, я про це іноді думаю і розумію, що я маю бути готовий завчасно. Я маю знати, я ж знаю, що я їду на приліт. Я що, якщо що, я кладу фотоапарати і починаю цим займатись. Ну, я такої команди собі поки не даю.
— Цікаво. У тебе є донька, ти вже сказав, та про це. Ми сьогодні з’ясували, що їй 14 років. Я пам’ятаю, що їй було десь до 10ти. Пройшло справді багато років. Як ви зараз з нею багато проводите часу? Взагалі для тебе батьківство це важливо?
— Дуже. От як це два пріоритети, коли мені кажуть, що тобі в житті неважливо, це і не знаю, що з них. Перше, це моя донька і моя кар’єра. От це дві найважливіші моменти в моєму житті. Я віддаю донечці все, ну, себе там. Для мене, я згадую, що я пам’ятаю від дідуся, батька і так далі. Не пам’ятаю, як щось дарували. Пам’ятаю, як ми спілкувались. Спілкування. Я знаю, що це найдорожче. І тому я дарую дитині присутність постійно. І вважаю, що це дуже правильно. Вона вже розумніша за мене. Вона вчить мене без пафосу англійської. Вона мене вчить. Розповідає купу останніх трендів в TikTok і так далі. Ну, то це нормально, ви зрозуміли. Це я знаю вже, вже там якийсь ще цей, да, знаю ці моменти, я теж на них сміюсь. Мені теж подобається. Я ж чоловік. Ну, і тому донька дуже важлива. Я всім раджу якби батькам намагатись, якщо є можливість, віддавати увагу.
— Пишеш їй вірші?
— Ну ні, вірші я просто не вмію писати, як напишу її вірші. Я ні, я багато віршів знаю. Я, ну якби мої вона не слухає.
— Ні, це не той репертуар цей. Але ми дуже багато чим, ну, ділимось. Вона слухає мене. Тобто в нас така штука, що я, в принципі, авторитет. І я розповідаю і природні моменти, тобто там свої якісь аналізи, те, що я бачу. І вона все слухає, да?
— Та і дуже шкода. В мене теж дитині 10 років зараз. Я просто мені важко уявити, як вони будуть, яким буде їхнє майбутнє з цими спогадами та і те, що відбувається. І от враховуючи це, так, на сам кінець хотіла тебе запитати, от уяви собі, що проходить 10 років і твоя дочка питає тебе там: «Тато, покажи мені три фотографії, які максимально зможуть відзеркалити оцей період, там 22-й-25-й рік у Києві. Які б фотографії ти їй показав?»
— Саме про мої, да, мова йде чи взагалі?
— Ну, я думаю, що ти в пріоритеті візьмеш свої, але ти в принципі необмежений.
— Та ні, я до речі. Ну, будь-яка панорамна фотографія Києва після обстрілу, там де з Володимирської гірки, вони всі там дим. Це 100% показує. По-друге, мені подобається фотографія Малалетки, там де жінку з дитиною несуть в пологовому в Маріуполі. Це 100%. Вона в нього дуже знакова. Він молодець, звичайно, в цьому сенсі. Ну, якусь військову, та от мабуть Лукацького. Пам’ятаєте фотографію за кавун, херсонський кавун, і там град на фоні стріляє. Ну, це якщо конкретизувати, ці три фотографії все рівно не дадуть уяви того, що можна було просказати. Цей я тут таку візьму ремарку. Я не знаю, може там підріжете, мені ж все рівно, в принципі, але я хотів би, щоби через 10 років, бачиш, в мене ж інше трошки оце мислення, ми дивились футбол. Ще раз кажу, я поясню. Моя дитина живе на війні, твоя теж. Я не хочу, щоб ми через 10 років розмовляли про війну. Ще така природня хитрість. Я от нещодавно задумався, думаю, во прикол. А знаєш, ну ці такі суб’єктивні думки, коли люди кажуть, що про війну після війни розсуждають ті, хто там не був чи ще щось. Дивись, про війну після війни довше всіх розповідають ті, хто довше всіх живе. А довше всіх живе здоровий. Здоровий — це той, хто менше всіх нервів потратив. Ну, я витратив. Ну, до чого це кажу, що нехай про це розмовляють ті, хто хоче розмовляти. Я хочу розмовляти про життя, про розвиток вперед, а не назад. Я не хочу плакати про це, ну, там довго. Так, ми маємо згадувати з честю. Нам важливо з честю згадувати і тих, хто захищав і загинув. От там треба навести порядок. Ну, в сенсі, я маю на увазі це регламентувати і віддавати справжнє. А в житті не хочу, хочу жити і хочу жити вперед, обговорювати фотографії не війни, а того, що буде тоді, можливо, ми будемо набагато краще жити, розвиватись.
— Це прекрасна нота, я вважаю, на якій можна завершити, щоб з таким натхненням та і сподіванням в майбутнє ми рухались вперед. Дякую тобі.
— Дякую дуже.
Джерело інформації: Київ 24 NEWS