«Полярний синдром»: історія піхотинця «Жука» із 17-ї бригади НГУ
«Полярний синдром»: історія піхотинця «Жука» із 17-ї бригади НГУ
Піхотинець Максим із позивним «Жук», який служить у 17-й Полтавській бригаді НГУ «Рейд», поділився своєю історією про бойові будні, виклики війни та особливості військового побуту.
Про це повідомили в 17-й Полтавській бригаді НГУ «Рейд».
«Жук» разом зі своїм підрозділом тримає вогневі позиції та діє в обороні, аналізуючи обстановку. Найскладнішим, за його словами, є неможливість допомогти побратимам під час штурмів через особливості ландшафту.
«Найважче — коли йде штурм передових позицій або з флангу, а ти не можеш допомогти навіть вогнем. Тому що ландшафт — десь висоти, десь низини. Як би ти не хотів — нічого не зробиш. Просто чекаєш у цій невідомості», — розповідає воїн.
Найбільше Максиму запам’ятався виїзд на Куп’янському напрямку:
«На Івана Купала. Там тяжко було. У нас виїзд за виїздом, ніколи було продихнути».
До повномасштабного вторгнення Максим працював у типографії в Білорусі.
«Дізнався, що почалася війна. Зайшов у Telegram, почав дивитися українські пабліки, побачив як летять ракети. Прийняв рішення їхати. Вийшло виїхати тільки з другого разу. Перший раз не пропустили — на білоруській стороні знайшли якусь причину. Другий раз — проїхав через Польщу. З маленьким рюкзаком — білизна та шкарпетки, — сміється. У Львів приїхав уночі, переночував на вокзалі, зранку пішов до військкомату», — розповів чоловік.
Спочатку його не взяли — сказали, що добровольців вистачає. Але все ж він дочекався свого виклику і став у стрій.
На питання, що найважче для нього, воїн відповідає:
«Найважче — не холод, не виснаження. Найважче — перша меддопомога. Медичну допомогу треба вміти надавати — тому що «евак» може приїхати і через годину, і через добу. Бо коли надавати першу допомогу — дуже тяжко. Перший раз коли це відбувається — важко. Морально. Ти бачиш кров, десь кістки вилізли. До цього треба бути морально готовим».
Побут на позиціях військовик порівнює з життям полярників у невеликому замкненому просторі.
«Я читав про полярників, які виходять в експедицію, живуть у невеличкому просторі: там сім чоловік, пів року або рік, і у них немає змоги змінити обстановку. І навіть найкращі друзі часто починають дратувати одне одного. Це завжди буває. Ми, коли виходимо на позиції, розуміємо: у кожного свій характер, свої звички, і це потрібно якось сприймати. «Полярний синдром», — усміхається піхотинець.
Джерело інформації: Новини Полтавщини