Надія Калинюк: «Мені здається, я виграла в лотерею»
Надія Калинюк: «Мені здається, я виграла в лотерею»Колаж: Каштан NEWS
У кожної бригаді має бути служба супроводу поранених
«Я любила сцену, але більше не можу там знаходитися», – зізналася Надія Калинюк.
Чому і як професійна актриса залишила театр і стала військовим медиком? Про атмосферу в бригаді, плани на майбутнє та досвід роботи в «АЗОВі» – розмова в новому випуску Каштан. Інтерв’ю з кейс-менеджеркою служби супроводу поранених та хворих військовослужбовців 20-ї бригади оперативного призначення «Любарт» Надією Калинюк.
Надю, розкажи, як ти взагалі потрапила у військову справу?
Власне, моє волонтерство почалося з того, що ходила в госпіталь, навідувала бійців, і це мені було дуже цікаво, легко давалося, якби це дивно не звучало. А потім взагалі почала цікавитися тактичною медициною, дронами… І я думала: напевно, настане час, коли мені потрібно буде доєднатися до військової сфери, оскільки війна – надовго,
Потім дізналася про діяльність патронатної служби «Янголів Азову», і мені стало цікаво, як це взагалі працює.
Почала туди подавати анкети. Спочатку не пройшла, але далі пробувала. І зрозуміла, що за той час здобула дуже багато волонтерського досвіду.
Так само працювала з ветеранами. Ми займалися театральною терапією, оскільки я – актриса за професією, тобто працювала безпосередньо з бійцями і отримувала таким чином ще волонтерський досвід.
І раптом дізналася, що є вакансії в «Любарт-Супровід». І ми з подругою подались туди, нас взяли.
Скриншот відео “Каштан. Інтерв’ю”
Тобто ти в «Любарті» з липня цього року, і кілька років ти шукала своє місце?
Просто проходила різні вишколи, бо розуміла, що десь це знадобиться в будь-якому випадку. Потім у «Любарті» зрозуміла, що туди дійсно хочу.
А які твої обов’язки зараз в «Любарті»?
Кейс-менеджери – це люди, які безпосередньо працюють із бійцями в госпіталі. Як боєць потрапляє до лікарні, то наше завдання – забезпечити його всім необхідним. Це, за необхідності, певні медикаменти, яких, можливо, немає в тому чи іншому медичному закладі. Також ми працюємо з документацією, збираємо запити від бійців. І в нас у кожного є свої завдання. Адже на кожному місці є свій кейс-менеджер, якому передають ці запити…
Скриншот відео “Каштан. Інтерв’ю”
Ти сказала, що ще з лютого 2022 року зрозуміла, що всім на цій війні знайдеться робота. Що тебе безпосередньо спонукало піти до війська?
Мені здається, більше вплинуло оточення. Оскільки майже всі мої близькі та друзі і просто мої рідні, вони пішли на фронт. І, зрозуміло, я не могла просто бути осторонь. До того ж загалом дуже впливали новини. Я читала, дивилася, розуміла, що всім тим людям на фронті потрібна допомога.
А давай дещо повернемося в твоє життя ще до повномасштабного вторгнення. Війна вже триває більше 10 років..
У 2014 році я не була теж зовсім у «відключці». У мене достатньо свідоме оточення і родина. Тобто я навіть тоді знала, що таке маскувальні сітки. У нас у школі, наприклад, їх плели. Тобто, ми все одно намагалися якось доєднатися. Але, чесно сказати, коли вступила до театрального, то дуже віддалилася від теми війни. Займалася мистецтвом, саморозвитком. А сьогодні мені здається, що я мала б набагато раніше включитися у весь цей процес, в якому перебуваю зараз…
Але я працювала в театрі, в приватній школі викладачем акторської майстерності. Однак мені здається, вже тоді відчувала, що це так довго тривати не буде… Знала, що рано чи пізно мені доведеться змінити сферу діяльності.
Скриншот відео “Каштан. Інтерв’ю”
А сам початок війни ти де зустріла, вдома?
Вдома. Мене розбудила сестра, зателефонувала тітка з Київської області…
Як на службі тобі вдається справлятися з власними емоціями?
Я взагалі дуже емоційна людина. Якщо чесно, це мені по життю заважає. Я все сприймаю близько до серця. Але те, що мені допомогло від театру, так це – комунікативність.
Дуже багато спілкувалася свого часу з різними людьми, через театр знайомилася, і тому зараз мені легше перше знайомство. Мені якось простіше, і я вдячна, власне, акторству, що можу це перенести саме в службу супроводу. Не знаю, чи воно би десь було ефективно в іншій військовій професії, але в цій мені здається, воно супер як добре працює.
Скриншот відео “Каштан. Інтерв’ю”
Тобі важко тримати баланс між твоєю емоційністю і професійною певною відстороненістю. Адже тобі треба багато спілкуватися з травмованими військовими. Це впливає на тебе емпатично?
Звісно, впливає. Буває, поспілкувалася, ближче щось до серця сприйняла, але все одно розумію, що це – служба. І я не можу все на себе брати, бо так не виживеш просто емоційно.
Яка роль команди в твоїй роботі?
У нас повністю командна робота. У мене немає такого, що спілкуюся за день тільки з бійцем. Ні, я спілкуюся і з бійцем, і ще плюс десь з трьома людьми, щонайменше зі свого підрозділу, тому що одного бійця не веде одна людина, тобто за ним закріплена команда людей, які разом співпрацюють, і ми завжди в переписці, завжди на зв’язку. Це, власне, дуже командна робота.
Скриншот відео “Каштан. Інтерв’ю”
Як ти бачиш розвиток служби супроводу поранених?
Скоріше як родичка військових, як подруга військових: хотіла, аби в кожної бригаді була служба супроводу, бо це мегаважливо! Такими речами не мають займатися родичі військових, тому що це надто складно. Це – і документація, і психологічна підтримка військових, і це супермаштабна робота, якою би мали займатися люди, скажімо так, уже професійні в цій сфері, а не скидати це на плечі родин.
Через війну ти якось переосмислюєш такі поняття, як любов, як дружба, смерть? Є в тебе з цього приводу думки, твої власні усвідомлення?
До повномасштабного вторгнення чітко уявляла, що для мене найважливіше – це саморозвиток і кар’єра. Дуже хотіла бути актрисою, дуже хотіла над цим працювати. Але, коли почалось повномасштабне вторгнення, для мене ці речі взагалі втратили сенс. Насправді, якби це дивно не звучало, розумію, що вони мають сенс, бо це – культура, але я почала втрачати знайомих, друзів…
Дивіться повну розмову з Надією Калинюк у новому випуску ютуб-проєкту «Каштан. Інтерв’ю» за посиланням.
Джерело інформації: Київ 24 NEWS