Київ без берегів: що сталося з річками міста

28 Гру 2025

Колаж: Каштан NEWS

У далекому минулому в Києві нараховувалося понад 50 малих річок, які утворювали природну систему водовідведення й живили Дніпро, захищаючи давнє місто від паводків

Уявити життя стародавнього Києва без цих водних артерій було неможливо: люди селилися на берегах, використовували воду для побуту і ремесел, поклонялися джерелам. Недарма річка Либідь, за легендою, носить ім’я сестри засновників міста. Тож малі річки були невід’ємною частиною ландшафту Києва, визначали його розвиток та планування на віки вперед.

Київська топографія й водна мережа

Карта малих річок правобережного Києва та їхніх приток. Більшість із них нині сховані під землею в колекторах

Річки та струмки, що стікали з київських пагорбів, формували яри й долини, утворюючи природні коридори для заселення та доріг. Наприклад, долина Подолу виникла завдяки річці Глибочиці, яка текла від Лук’янівки до низин і впадала колись у Почайну. Сьогодні траса вулиць Верхнього та Нижнього Валу на Подолі повторює русло тієї річки – власне, вони й були берегами Глибочиці. Так само Хрещатик пролягає в долині колишнього струмка Хрещатого. Ще 300 років тому тут текла повноводна річка, котра під час злив розливалася й затоплювала околиці. Саме вона і вимила впадину, що згодом стала центральною вулицею столиці.

Райони Либідська, Сирець, урочище Клов чи річка Совка – усі ці назви – нагадування про малі річки, що колись тут текли. Вздовж них із прадавніх часів пролягали стежки, а згодом дороги, перетворюючись із водних артерій міста на транспортні.

Картина В’ячеслава Назарука «Хрещення Русі»

Ба більше, вода відігравала сакральну роль у житті громади. Київські пагорби були поділені між собою струмками, біля джерел стояли капища язичників, з прийняттям християнства містифікація річок не зникла – значення водойм трансформувалося в новий духовний концепт. У літописі згадується легендарна річка Почайна, що послужила місцем хрещення киян у 988 році. Відтоді річка набула статусу священної, і щороку, традиційно на Водохреща, городяни занурювалися в її води.

Тому значення малих річок справді вагоме – саме вони визначили структуру розселення Києва, напрямки шляхів і навіть розташування культових місць.

Забудова і витіснення води

Починаючи з кінця ХІХ століття, ставлення до малих річок різко змінюється. Київ переживає демографічний і промисловий ріст, розширює вуличну мережу, забудовує яри й долини, і водночас стикається з хронічними проблемами санітарії. Малі річки та струмки, а передусім – Либідь, Глибочиця, Клов, Совка в той період дедалі частіше використовувалися як відкриті стічні канави. Відходи, котрі зливали у водойми, спричиняли антисанітарію, сморід та спалахи інфекцій.

Річка Нивки

Тому, з огляду на процес індустріалізації, ці природні водотоки почали розглядатися як завада для розвитку, бо струмки часто заболочувалися, затоплювали ділянки й заважали прокладати дороги. Замість відновлення річок було ухвалено рішення про модернізацію благоустрою столиці, й річки просто поступово почали ховати під землю, у колектори. Перші колектори споруджували ще до масового використання залізобетону й бетону. Вони були цегляними, склепінчастими, зведеними за технологіями каналізаційних тунелів, поширених у Європі того часу (аналогічно каналізаційним спорудженням Відня, Берліна, Парижа). Наприклад, окремі ділянки колектора Либіді наприкінці ХІХ століття будували саме з цегли, з арковими перекриттями, які згодом частково замінювалися новими конструкціями. І лише в ХХ столітті, з поширенням бетону та залізобетону, ці рішення були доведені до логічного завершення. Першими зникли під асфальтом дрібні струмки в центрі, їх спрямували в нову міську каналізацію.

Глибочиця в колекторі

Приміром, Глибочиця, що за часів середньовіччя виконувала оборонну функцію (круті схили та заболочені береги утворювали природну траншею, котра ускладнювала доступ до міста з північного заходу), наприкінці ХІХ століття втрачає свій захисний сенс та починає сприйматися радше як антисанітарний відкритий стік. Паралельно Київ гостро потребує нових транспортних артерій між центром та промисловими зонами. Тому річку поступово заганяють до колектора, а на її місці формують одну з найбільш навантажених магістралей міста.

Найбільше процес ховання річок активізувався в 1930-1960-х роках, під час стрімкої урбанізації Києва – «п’ятирічок». Промислові гіганти та житлові масиви «з’їдали» вільні території, і кожен метр землі був на вагу золота. Річки, що ще не сховали, просто засипали ґрунтом або прибирали в колектор, будуючи зверху дорогу чи будинок. Так київські водойми одна за одною зникали з мапи міста. Наприклад, легендарну Либідь наприкінці ХІХ століття взяли в колектор майже по всій довжині: нині відкритими залишаються лише кількасот метрів її природного русла.

Залишки річки Сирець

Наслідком такого прогресу стало відмежування міського ландшафту від природного середовища. Назви малих річок поступово забували. Водойми перетворилися на відокремлені інженерні рішення. Водночас зникнення малої гідромережі мало й безпосередні урбаністичні наслідки. Ґрунтові води втратили природні виходи, дренаж пагорбів погіршився. Будівництво велося на засипаних руслах, часто без належного аналізу.

Урбанізація і катастрофи

Куренівська трагедія

Саме внаслідок нехтування дослідженням колишніх водних територій не раз траплялися техногенні аварії. Найгучніший історичний приклад – Куренівська трагедія 1961 року. Тоді на місці засипаного русла Глибочиці, у районі Куренівки, прорвало дамбу відстійника з Бабиного Яру. За даними історика Іллі Афанасьєва, грязьовий селевий потік ринув на житловий масив, зруйнувавши трамвайне депо, десятки будівель та забравши життя 350-450 людей. Причина трагедії крилася, зокрема, у недбалому догляді за гідронамивними роботами. Тому вода, позбавлена виходу, накопичувалася роками, доки не прорвала штучні перепони. На жаль, навіть та катастрофа не зупинила практику загортання річок у асфальт.

Менш драматичні, втім не менш показові випадки трапляються мало не щороку. Наслідки цієї інженерної політики проявляються у вигляді системних підтоплень. Долина Либеді й прилеглі низини – Деміївка, частина Солом’янки, проспект Науки та суміжні квартали – регулярно потрапляють у зону ризику, бо колектори й русла малих річок часто не розраховані на сучасні обсяги опадів, а заплави, які мали природно розвантажувати воду, частково забудовані або перерізані інфраструктурою.

Совка в колекторі

Невидимі річки працюють як прихована інженерна система і саме тому стають вразливими. Клов, який іде центром Києва під землею, нагадує про себе, у першу чергу, підтопленнями підземних переходів. Совка – інший тип проблеми, ця річка значною мірою закута в колектор і, за оцінками та поясненнями гідрологів, частково підживлюється не стільки природним стоком, скільки системою врізок і ливневих скидів, приєднаних від житлової та дорожньої інфраструктури. Внаслідок цього річка фактично функціонує як дренажний канал, що різко реагує на опади. Тобто, після злив рівень води стрімко зростає, спричиняючи підйом ґрунтових вод і підтоплення приватної забудови. Сирець – рідкісний приклад міського водотоку, який зберігся хоча б частково відкритим, проте історія ховання його ділянок показує, що закрита річка не перестає бути річкою. Прориви підземної труби вже спричиняли затоплення вулиць, і це той самий механізм, який Київ отримує в спадок від рішень минулого століття.

Окрема проблема – міський тепловий острів. Зникнення відкритих водойм – водно-зелених коридорів – призвело до втрати природного охолодження міста. Райони над закритими річками сильніше нагріваються, повітря в них застоюється, а вологість під ґрунтом зростає. Це безпосередньо підвищує ризик підтоплення підземних споруд, зокрема переходів і метро, адже більшість колекторів проєктували для кліматичних умов ХІХ-ХХ століть, і вони не були розраховані на сучасні обсяги опадів.

14 жовтня 1940 року бомба пробила дорогу і вибухнула в метро станції «Белгем», внаслідок чого загинуло 68 людей. Автобус, що рухався в умовах затемнення, впав у кратер

З історії є досить відомий приклад, коли поєднання війни та прихованої водної інфраструктури ставало смертельно небезпечним. У жовтні 1940 року під час німецьких бомбардувань Лондона авіабомба влучила поблизу станції метро «Белгем», яка використовувалася як укриття. Пошкодження водогонів і каналізації спричинило стрімке затоплення тунелів, унаслідок чого загинули десятки цивільних. Цей інцидент наочно продемонстрував особливу вразливість підземної інженерної інфраструктури в умовах війни.

Аварія на «синій» гілці київського метрополітену, 2023 рік

Тож прихована вода здатна ламати дороги, підмивати будівлі, затоплювати підземні комунікації. Вона поступово розмиває ґрунт у непередбачуваних місцях. До прикладу, русло Либіді проходить просто під ділянкою Сирецько-Печерської лінії метро. В грудні 2023 року після кількох днів злив станції метро «Голосіївська», «Васильківська» і «Теремки» довелось екстрено закрити, бо вода просочилася до тунелів та загрожувала їх розмиванням. Хоча офіційно оголосили про зміну вологості ґрунтів, проте, вочевидь, що справжня причина дещо глибша: Либідь просто вкотре нагадала про себе. Подібні підтоплення трапляються на різних кінцях міста – після тривалих дощів, коли колектори переповнюються і вода виривається назовні. Деякі вулиці регулярно потерпають від гейзерів (дощових фонтанів, котрі виходять з-під землі). А там, де траса проходить над давнім руслом, просідає дорожнє покриття і виникають провалля.

Парадоксально, але приховані річки продовжують впливати на міську інфраструктуру чи не більше, ніж коли вони були відкритими. У радянські часи колектори довго не оновлювали, і нині вони поступово руйнуються. Туди нерідко скидають неочищені стоки промзон, що призводить до корозії та роз’їдання труб. Тому інженери змушені постійно моніторити стан закритих річок. Кожен новий будівельний проєкт має враховувати ці приховані водотоки, адже помилка може призвести до чергового затопленого підвалу чи тріщин у стінах.

Ренатуралізація або ігнорування

Острівці навпроти Подолу – можливо, залишки «Почайнинської коси». Листівка кінця ХІХ – початку ХХ століття

Вочевидь простежується небезпечність та недалекоглядність ігнорування давніх річищ. Саме тому в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття на Заході сформувався тренд ренатуралізації, тобто повернення води в міський ландшафт як елемент екосистеми. В багатьох містах Європи, Канади, США вже реалізують програми відновлення малих річок. Київ лише починає цей шлях. Поодинокі спроби повернення річок до столичного ландшафту відбуваються, втім здебільшого носять фрагментарний характер і радше виникають під тиском громадських ініціатив. Найпослідовнішим прикладом є проєкт ренатуралізації Почайни. Річку частково дістають із колектора і облаштовують уздовж неї рекреаційну зону. Наприкінці 2021 року тут демонтували бетонні плити, що перекривали русло річки, і відновили природний вигин берега на ділянці майже 170 метрів. У перспективі планують сформувати рекреаційний простір площею майже 15 гектарів із водоймами, набережними й пішохідними маршрутами. Цей процес був ініційований і відстояний громадою: саме кияни домоглися збереження русла Почайни від забудови.

Отже, усвідомлення наслідків багаторічного витіснення річок із міського простору в Києві лише починає формуватися. Вода поступово перестає сприйматися виключно як інженерна загроза і дедалі частіше фігурує в дискусіях як потенційний кліматичний, екологічний та просторовий ресурс. У містах, що вже пройшли подібний шлях, відкриті водойми справді працюють як фактор охолодження, природного дренажу та зниження навантаження на інфраструктуру. Чи можливий такий сценарій для Києва – питання відкрите, втім сама постановка його свідчить про зміну оптики.

Тріщина, що виникла на проїзній частині внаслідок аварійного стану колектора на вулиці Вербицького, 2024 рік

У містобудівних дослідженнях і стратегічних документах зазвичай окреслюють кілька базових підходів до роботи з прихованою гідроінженерною системою. Це, зокрема, фіксація історичних русел у планувальних матеріалах і обмеження забудови без повноцінного гідрологічного аналізу, модернізація зливових і дренажних систем із урахуванням кліматичних змін, а також обережна інтеграція води в публічний простір там, де це технічно й екологічно виправдано. У київських реаліях ці підходи поки що існують радше як напрямки для обговорення, ніж як усталена політика.

Подібні дискусії поступово виникають і довкола Либіді та Глибочиці – річок, що нині присутні в міському житті переважно у вигляді проблемних колекторів і зон підтоплення. Їхнє потенційне повернення розглядається не як буквальне відновлення історичного вигляду, а радше як спроба включення елементів водойм у цілісну столичну інфраструктуру.

Київ у цьому сенсі перебуває лише на початку складного й неоднозначного процесу. Прихована гідрологія міста може залишатися джерелом ризиків, або поступово стати частиною більш уважного й довготривалого планування. Вибір між цими сценаріями не є швидким і простим. Але очевидно те, що річки, заховані під землею, продовжують формувати київський простір. Тому це питання торкається самої логіки співіснування міста з власним ландшафтом.

Дарія ФРОЛОВА

Читайте також: Еволюція обороноздатності Києва: від княжих валів до бастіонів Печерської фортеці.

Джерело інформації: Київ 24 NEWS