Готелі як свідки: урбаністична біографія Києва
Готелі як свідки: урбаністична біографія КиєваКолаж: Каштан NEWS
Українська готельна справа зародилася на перетині політичних стратегій та глибоко вкорінених культурних традицій
Ще в давньоруський період, коли Київ був важливим вузлом міжнародних торговельних шляхів, саме «гостині двори» стали не лише місцем ночівлі іноземних купців, а й чітким маркером політичної відкритості Русі, сприяючи економічним зв’язкам та дипломатії. Згодом, у ХІІІ-ХІV століттях, під впливом монгольського панування виникла система «ямів» – своєрідних станцій, що дозволяли централізовано управляти величезною територією, водночас формуючи стандарти майбутньої готельної інфраструктури.
Водночас соціально-культурні передумови для готельного бізнесу формувалися значно раніше, ґрунтуючись на прадавній слов’янській традиції гостинності. Для слов’ян постать гостя мала сакральне значення, і ця установка була настільки сильною, що навіть злочини могли бути виправдані священним обов’язком гостинності. Пізніше ця культурна норма знайшла своє продовження у «странноприйомницях» при монастирях – середньовічному соціальному проєкті, що відображав релігійні ідеали милосердя, відкритості й солідарності.
У цьому огляді представлено п’ятірку готелів, що в різні періоди відігравали ключову роль в історії столиці. Вони не лише дозволяють простежити трансформацію Києва – від купецького міста до постіндустріального мегаполіса, а й ставлять перед нами важливе запитання: чи вміємо ми берегти власну архітектурну спадщину?
«Континенталь»
Готель «Континенталь», зведений 1897 року на місці садиби професора Федора Мерінга в центрі Києва, став одним із перших і найрозкішніших готелів міста, збудованих у контексті стрімкого економічного зростання, розвитку залізничної інфраструктури та перетворення Києва на регіональний діловий і культурний центр наприкінці ХІХ століття. Проєктуванням готелю займалися троє провідних архітекторів епохи – Владислав Городецький, Георгій Шлейфер та Едуард Брадтман. Загальний кошторис сягнув майже мільйона рублів, що свідчило про надзвичайний масштаб інвестиції та прагнення підняти Київ до рівня Парижа чи Відня в очах європейських еліт.
Будівля вирізнялася новаторськими на той час інженерними рішеннями: були встановлені електричні ліфти, парове опалення, система вентиляції, водогін із гарячою водою та інші технології комфорту, що в поєднанні з інтер’єрами в стилістиці неоренесансу приваблювали представників аристократії. Та крім архітектурної розкоші, готель славився своїм соціокультурним простором, що розташовувався у підвальному приміщенні – кафе «Х.Л.А.М.» («Художники, Літератори, Артисти, Музиканти»), котре невдовзі перетворилося на ядро київської богеми.
«Х.Л.А.М.»
Саме в цьому кафе проходили неформальні читання, сатиричні вистави, інтелектуальні диспути, камерні концерти та артвечори, у яких брали участь яскраві діячі культурної сцени. Серед відомих українських митців особливо відзначаються Павло Тичина та Віктор Петров-Домонтович, які саме тут починали публічно декламувати свої перші твори. Павло Тичина 1918 року читав вірші з тільки-но виданих «Сонячних кларнетів», а Петров-Домонтович, майбутній видатний український літературознавець, протягом 1918-1920 років формував свої інтелектуальні позиції серед українських неокласиків у складі цієї спільноти. Все це формувало «Континенталь» не лише як елітну локацію, але й як територію мистецтва.
Після встановлення радянської влади готель націоналізували та адаптували до потреб нової системи. У вересні 1941 року, коли німецькі війська увійшли до Києва, «Континенталь» визначили як штаб Вермахту, а незабаром, у межах стратегії «випаленої землі», готель підірвали. Разом із ним зник не лише один із найвишуканіших зразків дореволюційної архітектури, а й простір, що акумулював дух інтелектуального й естетичного Києва. Повоєнне відновлення не зберегло історичного обличчя готелю: будівлю відбудували у значно спрощеній формі, без декоративного ліплення та з іншим внутрішнім функціональним призначенням. Нині в ній розташовується Національна музична академія України.
«Прем’єр Палас»
Готель «Прем’єр Палас» – одна з найстаріших і водночас найдовше діючих готельних споруд Києва, що з моменту свого відкриття в 1912 році постійно виконувала роль не лише інфраструктурного, але й політичного та урбаністичного вузла столиці. Готель постав у контексті стрімкого будівельного буму Києва початку ХХ століття, коли місто готувалося до Всеросійської промислово-художньої виставки 1913 року – масштабного імперського проєкту, покликаного репрезентувати так звані «периферійні регіони», зокрема Південно-Західний край як повноцінного учасника модернізаційної моделі російської імперії. Ініціатором будівництва був Яків Целлермайєр – австро-угорський підданий, досвідчений ресторатор, котрий зумів залучити інвестиції в Київ завдяки вдалому позиціонуванню закладу як представницького готелю для ділових, політичних та іноземних гостей виставки.
Архітектурно готель був розташований на розі Пушкінської вулиці та бульвару Шевченка, що позначало урбаністичну цінність та репрезентативність споруди. Це перехрестя – один із ключових просторових вузлів міста, на межі адміністративного, культурного та торгового центрів Києва, що надавало готелю додаткової зручності для бізнес-зустрічей, прийому іноземних делегацій та культурної взаємодії. Архітектурне оформлення «Прем’єр Паласу» поєднувало риси неокласицизму та модерну, а технічна оснащеність відповідала високим стандартам європейських готелів того часу. Понад 150 номерів, ресторан на 1000 гостей, електричне освітлення, ліфти, парове опалення, водопостачання, окремі салони та кафе – все це робило готель символом нової київської аристократичної ідентичності.
Після початку Першої світової війни, у 1915 році, готель було закрито, а Целлермайєра вислано з міста через його іноземне походження. Втім подальші події лише поглибили політичне значення цієї споруди. У 1918 році, після того, як було укладено Брестський мир та німецькі війська ввійшли до Києва, «Прем’єр Палас» передали під потреби німецької дипломатичної місії та військово-політичної канцелярії. Саме в його стінах у грудні 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав акт про зречення від влади, що перетворює цей готель на місце однієї з ключових політичних подій доби Української Держави.
У період радянської влади, починаючи з 1919 року, готель було націоналізовано, перейменовано і адаптовано до нових умов. У 1920-30-х роках він функціонував під різними назвами, зокрема в післявоєнний період називався «Україна», що символізувало ідеологічне поглинання української автентичності в нову радянську систему координат. Також у той час споруду реконструювали, приєднавши до неї сусідній корпус, і з 1950-х в готелі працювали понад 200 працівників, два ресторани, бари, бібліотека та хімчистка. Та попри жорстку централізовану модель управління, готель лишався на елітарній позиції.
У 1999-2005 роках споруду повністю реконструювали, повернувши їй історичну назву, та вписавши її в мережу Premier Hotels and Resorts. Сьогодні це – п’ятизірковий комплекс, що поєднує автентичність і сучасну інфраструктуру: конференц-зали, ресторан, SPA-зону, дизайнерські номери, серед яких і тематичний номер «Гетьман», що відсилає до періоду Павла Скоропадського.
Актуальний стан «Праги»
«Прага»
Готель «Прага», розташований на Володимирській вулиці, 36, є одним із найвиразніших прикладів архітектурної, соціальної та культурної еволюції Києва з кінця ХІХ століття до сьогодення. Його історія розпочалася ще 1880 року, коли архітектор Олександр-Петро Шіле (головний архітектор Києва 1869-1871 років) спроєктував триповерховий прибутковий будинок, відомий під назвою «Номери Ільїнської», що перебували у власності Анастасії Ільїнської, дружини офіцера. Житлові приміщення будинку здавались в оренду, орієнтуючись на середній клас.
Тераса-ресторан на даху
Справжня трансформація споруди розпочалася 1901 року, коли її придбав чеський філолог, професор славістики Віденського університету та лідер київської чеської громади Вацлав Вондрак. Завдяки Вондраку будівля перетворюється на повноцінний готель європейського формату, з новим відомим найменуванням – «Прага». У 1912-1913 роках споруду було надбудовано ще трьома поверхами, а вже 1914 року відкрито літню терасу-ресторан на даху, з панорамою на центр Києва. Тераса швидко стала місцем витонченого міського дозвілля, про яке захоплено писала преса.
Упродовж 1910-х років готель «Прага» став не лише культурним осередком, а й ключовим центром організації чеської громади в Києві. Під керівництвом Вацлава Вондрака тут відбувалися регулярні зібрання Союзу чеських товариств, саме в його стінах 1914 року розпочався запис добровольців до чеської військової дружини – формування, що прагнуло незалежності та звільнення з-під влади Австро-Угорської імперії. Крім того, у готелі тимчасово працювала редакція газети «Чехослован», яка стала рупором чехословацького визвольного руху.
Готель також став місцем тимчасового перебування важливих історичних постатей. У 1917-1918 роках тут мешкав Симон Петлюра з родиною, художник Федір Кричевський, а також письменник Ярослав Гашек, який працював над фрагментами твору «Пригоди бравого вояка Швейка».
Готель у 1980-ті роки
У 1920-х роках, після встановлення радянської влади, готель було націоналізовано. Його назву кілька разів змінювали на «Червоний Київ», «Київ», «Театральний», «Ленінград», намагаючись підкорити собі і простір, і пам’ять. Архітектура зазнала спрощень: літню терасу закрили, а інтер’єри втратили первісну естетику. У радянські часи в будівлі функціонували готельні номери, державні офіси, тимчасово – навіть корпус готелю «Санкт-Петербург». Попри радикальні трансформації, споруда зберігала свої архітектурні риси: семиповерхова цегляна конструкція в стилі модерн, оздоблена кованими балконами та симетричними формами, залишалася яскравим елементом Володимирської вулиці. Літня тераса, що нині перетворена на глухий поверх, свого часу була важливим урбаністичним місцем.
У пострадянський період готелю повернули його історичну назву – «Прага», однак це не стало початком його відродження. Попри офіційний статус пам’ятки, будівля поступово занепадає. Причиною цього стали кілька чинників: у 2003 році готель було приватизовано, і новим власником став ПАТ «Л-Капітал», котрий прагнув добудувати восьмий поверх, перетворивши споруду на сучасний готельно-офісний комплекс. Проте така надбудова могла б істотно вплинути на історичний силует Софії Київської. Міністерство культури не погодило реконструкцію, а в 2018 році Верховний Суд остаточно заборонив зміну поверховості. Внаслідок цього всі проєкти було заморожено, реставраційні роботи так і не розпочалися. Готель опинився в стані юридичної невизначеності та фізичного занепаду: фасади руйнуються, інтер’єри деградують, а пам’ятка фактично позбавлена належної охорони та перспективи оновлення.
«Україна»
На Майдані Незалежності постає центральний столичний готель «Україна». Проте до його побудови в 1912 році тут стояв «будинок Гінзбурга» – перший київський хмарочос, зведений купцем Львом Гінзбургом. Його 11 поверхів і сталевий каркас були проявом модернізаційної експансії міста початку ХХ століття. 1941 року будівлю було знищено радянською армією в рамках стратегії «випаленої землі».
Як мав би виглядати готель / Яким він став
Після війни територію Майдану Незалежності реконструювали відповідно до генерального плану радянського Києва, який передбачав побудову ансамблю будівель у стилі соцреалізму. У 1955-1961 роках група архітекторів Інституту «Київпроект» на чолі з Анатолієм Добровольським розробила проєкт нового готелю. Первісний задум включав 200-метрову вежу зі шпилем і зіркою – у дусі «сталінських висоток», однак під час хрущовської боротьби з «архітектурними надмірностями» проєкт було радикально змінено: декоративні елементи спрощено, шпиль зрізано, поверховість зменшено до 16.
Відкрили готель 28 вересня 1961 року під назвою «Москва». Він мав 375 номерів, обладнані централізованим кондиціюванням, фільтрацією повітря та пиловидаленням, чотири ліфти, телефонну станцію на тисячу ліній. «Москва» одразу набув державного рівня, тут приймали партійних керівників, дипломатів, учасників з’їздів, фестивалів і культурних подій.
Революції Гідності, 2014 рік
У 2001 році, до 10-річчя Незалежності України, готель перейменували на «Україна». Із цього моменту будівля набула нового символічного навантаження. Під час Помаранчевої революції готель став локацією для журналістів, спостерігачів, громадських активістів. А в період Революції Гідності готель виконував одночасно функції медіа-центру, укриття та оперативного штабу – на його сходи виносили поранених, а з вікон вели зйомки боїв на Інститутській.
Під час повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році «Україна» тимчасово виконувала функцію укриття. А 2024 року готель було виставлено на аукціон. Його придбав бізнесмен Максим Криппа за 2,5 мільярда гривень.
Нині готель має 363 номери, конференц-зали, ресторан, модернізовану систему безпеки та позиціонується як символічний об’єкт державної репрезентації. Його архітектурна постать, попри радикальні зміни у внутрішній і зовнішній політиці країни, залишається візуальним кодифікатором Києва.
«Салют»
Готель «Салют», споруджений у 1975-1984 роках на вулиці Івана Мазепи, 11Б, став одним із найрадикальніших архітектурних проєктів київського модернізму. Автор проєкту – Авраам Мілецький, провідний представник школи київського постсталінського функціоналізму, який реалізував ідею урбаністичної вертикалі на пагорбах Печерська разом із архітекторами Нелею Слогоцькою та Володимиром Шевченком. Первісний задум передбачав 18-поверхову конструкцію з циліндричним ядром, навісними поверхами на сталевих тросах і зовнішнім скляним ліфтом із панорамою на Лавру й Дніпро. Будівля мала постати на місці зруйнованої в 1930-х роках дзвіниці Миколаївського собору.
Будівництво готелю
Проте вже на етапі реалізації поверховість скоротили до семи житлових і двох технічних поверхів, хоча фундамент залишили розрахованим на повноцінний хмарочос. Причиною цього став комплексний конфлікт. По-перше, хмарочос міг порушити панораму Києво-Печерської лаври, а по-друге, Авраам Мілецький принципово відмовився включати партійних чиновників і «наглядових авторів» до списку співавторів проєкту, що на той час було поширеною практикою для захисту проєкту. У підсумку, це призвело до спрощення та замороження частини технологічних рішень.
Відкритий у 1984 році, готель «Салют» став тризірковим об’єктом із майже 100 номерами, ресторанами, конференц-залами й панорамними балконами, що виходили на зелені схили Дніпра. Його архітектурна форма – циліндр із підвісними поверхами – стала не лише унікальною для Києва, а й однією з візитівок пізнього радянського футуризму.
Свою назву «Салют» готель отримав на честь переможного салюту 9 травня на Площі Слави. Соціокультурно «Салют» відрізнявся від центральних готелів, адже виконував роль хабу для гостей із військової, наукової, спортивної та культурної сфер. Його ізоляція від гамірного Хрещатика дозволяла формувати камерну, але репрезентативну атмосферу. Тут відбувалися перемовини, дипломатичні зустрічі, артфоруми: простір працював не лише як готель, а і як представницька платформа.
З 1990-х готель було передано у приватну власність, однак він зберіг свій зовнішній вигляд. У 2024 році, внаслідок боргових зобов’язань банку Костянтина Жеваго, готель перейшов у підпорядкування НБУ, який виставив його на продаж. Автентичний вигляд готелю опинився під загрозою втрати через відсутність статусу пам’ятки.
Дарія ФРОЛОВА
.
Джерело інформації: Київ 24 NEWS