Доля інженера Люшина та підрізані крила «Юного техніка»

Доля інженера Люшина та підрізані крила «Юного техніка»

Колаж: Каштан NEWS

Сьогоднішня розповідь – про людину, яка впродовж багатьох років намагалася втримати «на плаву» дитячий клуб позашкільної творчості, не дати йому піти на дно у період економічних негараздів перших років Незалежності України, фінансових штормів середини 1990-х, а також пізніших років

Людина із якоюсь залізною впертістю, сміливець, який за різних несприятливих умов тривалий час стояв біля керма навчального процесу, присвятив себе створенню умов для розвитку талантів, щоб діти виростали всезнайками, майстрами, а потім і інженерами, конструкторами. Це про таких кажуть у народі – одчайдух, бореться до останнього.

Я познайомився з такою людиною. Це – Андрій Генріхович Люшин, Відмінник  освіти України. Слово за слово – й покотилася довга бесіда.

Андрій Люшин. Фото Леоніда Фросевича

У Києві донедавна працював один із найдавніших клубів дитячої технічної творчості, де були різні тематичні гуртки, – Державний позашкільний навчальний заклад «Перспектива». Раніше його ще знали як «Юний технік», «Борисфен». Саме тут змалечку привчали дітей до маленького й навчального виробництва, щоб вони відчули смак самостійної, творчої праці, щоб, зрештою, повірили в свої «золоті руки». Іншими словами, тут діткам «прищеплювали» особливий ген технічної творчості.

Родовід «Юного техніка»

Біографія гуртківського колективу бере початок з 1960 року, коли на Київському радіозаводі було створено клуб «Юний технік». Тоді  радіозавод безоплатно передав гуртківцям приміщення для навчання: одне з них на вулиці Сормовській, 9 (нині – Ісмаїла Гаспринського), у Дарниці (давнішня невеличка двоповерхова споруда, у якій кілька навчальних класів, саме звідси розпочинався поступ гуртківців до чемпіонських вершин у технічній творчості) і друге, що на Харківському шосе, 55. Тут, у багатоповерховому житловому будинку на першому поверсі було збудовано класи для Клубу юних техніків. І споруджено їх було за кошти радіозаводу в 1991 році.

Нема нині радіозаводу – він уже давно «розчинився» в дикому приватизаційному вихорі.

З цим підприємством була тісно пов’язана доля родини Люшиних. Майже уся сім’я трудилася тут: батько та мама Андрія Генріховича, брат, дружина.

Андрій Генріхович кладе переді мною стареньке посвідчення, на якому вже й деякі літери від часу стерлися. Читаю, що диплом №1 видано слюсарю цеху №25 Люшину Генріху Андрійовичу… Йому присвоєно звання «Майстер-золоті руки».

Фото: Леонід Фросевич

Шкода, що такі звання сьогодні не в тренді, це вважається віджилим, застарілим, не з тієї епохи. Запитаймо риторично: а хіба не такі майстри роблять державу успішною, конкурентною, рухають уперед виробництво?!

У 1987 році молодий інженер Андрій Люшин вирішив узяти участь в конкурсі на посаду директора клубу «Юний технік», написав програму самофінансування клубу. І виграв конкурс.

«Мене затвердили директором «Юного техніка», – розповідає Андрій Генріхович. – У 1988 році на базі клубу  вже створив перший дитячий кооператив «Ера». Це було в диковинку на усьому 20-тисячному заводі. Щоправда, з великими потугами вдалося умовити адміністрацію підтримати цю справу. Я пояснював: оскільки завод зменшує фінансування клубу, дайте можливість нам самим заробляти. А ви пригадуєте, яким було у той період ставлення до кооперативів?! Часто лунали на їхню адресу несправедливі образи. Але я настільки захопився ідеєю самостійного і продуктивного господарювання в клубі, що вірив в успіх, не бачив перешкод».

Фото: Леонід Фросевич

Дивовижні умільці

«Що ми робили в кооперативі? Оскільки в клубі було багато радіодеталей, ми розробили декодери для телевізорів, які дозволяли одержувати сигнал з відеомагнітофонів. А завод, між іншим, випускав «Славутичі» якраз без таких декодерів. У нас, у клубі, діти заробляли на той час по 300 рублів – паяли плати. І це за чотири години гурткової роботи, тричі на тиждень. Батьки були в захваті. Адже їм із затримкою виплачували зарплату, багатьох стали звільняти з роботи, скорочували. І вони раділи, що їхні діти заробляли більше, ніж вони. До речі, про деталі для декодерів. Ми їх брали на заводі, це ті деталі, які не пройшли відділ техконтролю, отож ми їх усі «перебирали», тобто робили якісні. Тільки деякі мікросхеми купували ще й у поляків. Потім була пожежа на заводі, згоріло дуже багато телевізорів. Їх хотіли викинути. Я попросив віддати клубу. Тисячу з гаком телевізорів ми забрали, щоб поновити їх.  Потихеньку відновлювали, «втискували» в новий корпус, ставили декодери, отож ми стали одними із найконкурентніших на той час. Наш телевізор коштував удвічі дешевше, аніж заводський, до того ж був з декодером. Ми вже себе фінансували, могли робити ремонти, купувати обладнання», – розповідає Андрій Люшин.

Тим часом на радіозавод накочувалася страшна криза. Адміністрація сподівалася, що вдасться одержати оборонне замовлення, яке і врятує підприємство. І не вірило, що виготовлення телевізорів, цієї дрібноти порівняно з продукцією ВПК, може бути ключем до успіху.

До речі, Андрій Люшин пропонував тоді співпрацю з відомою іноземною компанією «Самсунг», щоб стати першопрохідцями в Україні з виготовлення телевізорів нового покоління. Шкода, що на заводі не пристали на цю ділову пропозицію.

Фото: Леонід Фросевич

Економічні негаразди на радіозаводі зачепили й гуртківців.

«У 1993 році завод нас повністю відрізав від фінансування – не було коштів на зарплати, на оплату комунальних послуг. І ми узялися за заводські ноу-хау, бо ж на великому підприємстві виробничникам було довго і складно розпочинати такі процеси, а клубу це набагато легше. От і виготовляли різні вироби, сподіваючись що згодом вийдемо на серійні зразки і будуть кошти на зарплату колективу. Що ми тільки не розробляли – і нейтралізатори, і ехолоти, і паяльники, – згадує Андрій Генріхович. – У 1996-му завод розділився на 22 окремих підприємства, і ми виділилися в окреме підприємство «Перспектива». Але до цього нам треба було дожити. Ми частково самі стали заробляти».

Фото: Леонід Фросевич

Палиці в колеса

«Як тільки стало відомо, що радіозавод розділяють на окремі підприємства і нас також виокремлюють, мені потрібно було підписати роздільний баланс, – продовжує розповідь Андрій Генріхович. – На чолі заводу став новий директор. І мені стали надходити від нього погрози – віддати приміщення, бо все одно мене притисне. Він вже накинув на них оком. Одержав навіть передоплату за них від банку. Я ж не погоджувався. Стояв на одному – ми йдемо чесним шляхом, навчаємо дітей, за нами – правда. Пощастило, що одного разу доля звела мене з одним із дуже порядних та впливових чиновників того часу. Він зателефонував тодішньому міністру промислової політики з питанням – чому не розділяє баланс радіозаводу з позашкільним підприємством? Наступного дня мене викликали в міністерство. Підсумок: директор заводу змушений був підписати баланс. Ось з цього моменту, з 1996 року, коли було створено підприємство «Перспектива», ми взяли приміщення на баланс. Але почалися наші ходіння по муках на інших стежках. Нас почали смикати, щоб «викинути» на приватизацію. І постійно це робили, щоб дотиснути. Але я щільно працював з Міністерством освіти, яке підтримувало мене, бо це був єдиний державний позашкільний заклад на повному госпрозрахунку».

Звичайно, за цей період виживання Люшин з однодумцями одержали солідний педагогічний, економічний досвід. Але загроза закриття клубу не зникала. Думалося, що хмари розійдуться з ухваленням Закону «Про позашкільну освіту». Якби ж то…

Так, закон почав діяти. У цьому документі (за сприяння Люшина, до речі) з’явився важливий пункт: державні позашкільні заклади можуть приватизуватися лише за умови збереження освітянського призначення, наявності коштів і згоди колективу.

Люшин вірив, що колись клуб таки зможе одержати бюджетне фінансування.

«Але на бюджет ми не могли претендувати, бо не належали до Міністерства освіти напряму, – промовляє Андрій Генріхович. – Міністерство і могло б узяти нас під своє крило, але для цього треба було передати приміщення. А їх не хотіло віддавати інше відомство. Таким чином, ми опинилися знову без бюджетного фінансування і знову мусили заробляти, щоб утримувати дитячі гуртки, колектив, сплачувати комунальні платежі. Моя позиція була незмінною – якщо є можливість заробляти, то я це і робив, щоб безкоштовно утримувати гуртки, – каже Люшин. – Тобто з господарської діяльності сплачував зарплату черговим, викладачам, і грошей з батьків учнів клуб не брав».

Фото: Леонід Фросевич

Не здаватися!

Які технічні гуртки виживуть у цих диких штормах!? Команда Люшина виживала… Взялися за торгівлю.

«Ми зрозуміли, що оптова торгівля – не наше. Перший досвід роздрібної торгівлі ми зробили з відомим модельєром Михаїлом Вороніним. Він погодився нам давати на реалізацію одяг. Допоміг з персоналом. Ми співпрацювали з ним на умовах франчайзингу, і це тривало 18 років. Ми мали хороший прибуток. І вже у 2008 році ми твердо стояли на ногах і могли направляти дітей на змагання за кордон. У нас уже з’явилися чемпіони світу з авіамодельного спорту. Медалі, кубки – це все результати роботи колективу і гуртківців, – говорить Андрій Генріхович. –  І все це на безкоштовній основі».

Були й інші торговельні напрямки з деякими іншими вітчизняними виробниками. Це стосувалося продажу комп’ютерів, меблів. На жаль, Вороніна не стало, і цей комерційний напрям зайшов у глухий кут, все закінчилося.

Згодом, команда Люшина стала на шлях нової комерційної справи – зайнялися локальним ремонтом лакофарбованого покриття автомобілів на подвір’ї біля клубу «Перспективи». Вклали кошти в новітню західну технологію, відправили на навчання до Великобританії своїх працівників. Купили франчайзинг, створили невеликий навчальний центр. Ніби пішла справа добре. Але й тут перешкода – місцевим мешканцям не сподобалося. Начебто заважали якісь запахи фарби. (Хоч насправді для довкілля ця технологія не була загрозою.) І цю дільницю довелося, на жаль, закрити.  Люшин з однодумцями знову переймалися питанням: як виживати, де брати кошти на утримання гуртків, на зарплати,  на комуналку?

Спробували робити морозиво, пекли хліб, випікали печиво. На жаль, усе це не приносило прибутків, а вимагало  нових витрат на устаткування і логістику. А тут ще й стали «накочуватися» надумані перевірки за перевірками. Було багато бажаючих заволодіти приміщеннями гуртківців.

Фото: Леонід Фросевич

Спробуйте не опустити руки, якщо упродовж десятиліть з держбюджету ані копійки не платили «юним технікам» Люшина. Якщо закон – недосконалий, ба, навіть несправедливий. Адже клуб мусив сплачувати різні податки – на прибуток, земельний. Ще й зобов’язаний заплатити за опалення і електроенергію «на повну котушку» як комерційна структура (!), а не як бюджетна організація. Між іншим, клуб два роки вів листування з Департаментом земельних ресурсів КМДА, аби присвоїли земельній ділянці, на якій розташовано навчальні приміщення, кадастровий номер. Однак не дозволила керуюча компанія з обслуговування житлового фонду. А якщо «не увійшли до кадастру», отже треба сплачувати за ділянку значно більшу суму. Відтак – постійний фінансовий тягар на плечах клубу. І нікого не хвилювало, що законодавством прописано: «Заклад позашкільної освіти безоплатно користується земельними ділянками, на яких він розташований».

Прикро, що замість розвитку гуртків, «юні техніки» думали, як виживати, замість залучення все нових дітей до технічної творчості відбивалися від бажаючих заволодіти їхніми приміщеннями. І це не могло тривати до безкінечності.

Замість епілогу

Бюджетного фінансування клуб так і не дочекався. Отже, прощавайте легендарні гуртки дитячої технічної творчості. Звідси вже ніколи не торуватимуть шлях до чемпіонських вершин підлітки: майбутні конструктори, авіаційні інженери, льотчики, фахівці безпілотної авіації…

На жаль, позашкільний навчальний заклад «Перспектива» – вже в минулому. (Утім, це окрема історія, за яких умов та обставин його було закрито.) Сьогодні Андрій Люшин уже не біля керма цього позашкільного освітянського закладу.

Але не викреслити з історії клубу, що за роки діяльності тут було підготовлено чемпіонів Європи, призерів престижних змагань світового рівня з авіамоделізму. Вихованці «Перспективи» завоювали більше ста золотих медалей, а також багато срібних і бронзових медалей. П’ять майстрів спорту, більше ста розрядників розпочинали свій шлях в авіамоделізмі саме в цьому клубі. У цьому також заслуга Андрія Люшина та його однодумців. Переконаний, що Київ має пишатися такими інженерами.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Джерело інформації: Київ 24 NEWS