Дарʼя Лісіч: велика і чесна розмова про гроші, поезію, колишніх та війну
Поетеса, блогерка та психологиня Дар’я Лісіч у студії «Каштан.Інтерв’ю». У відвертій розмові з ведучою Мариною Клим Дар’я розповіла про життя у Львові та тугу за Києвом, роботу над романом-антиутопією, власну творчу рутину та синдром самозванця. Вона пояснила, чому для неї важливо популяризувати українську поезію, і зізналася, що навчилася монетизувати свій талант краще за будь-якого менеджера. Також Дар’я поділилася болючим досвідом переживання війни, розповіла про своє ставлення до грошей, фемінізму, стосунків і пояснила, чому більше ніколи не працюватиме психотерапевткою.
Марина Клим: Ти у Києві часта гостя взагалі? Бо ми знаємо, що ти львів’янка більше зараз. Та живеш у Львові. Як часто у Києві?
Дар’я Лісіч: Я в Києві раз на два тижні. 100% я обожнюю Київ і я сюди повернуся, коли буде гуманітарна ситуація трошки простіша, ніж зараз. Принаймні, коли потеплішає. Бо Львів він такий маленький, затишний, а я велика і незатишна. Я гучна, і мені треба Київ. Мені дуже сильно треба Київ.
Марина Клим: А писалося щось у Києві?
Дар’я Лісіч: Ні, з поезії — ні. В мене зараз я вся в романі, в своєму, подумки і силами. Я його фоново час від часу пишу. І поки в Києві їду в метро чи їхала сюди, я читала Кінга. Я така: “О, це теж можна ось так от використати, ось цей пасивний залог умовно в реченнях. І цим теж можна описувати стани”. Я одразу думаю про свій роман.
Марина Клим: І на якому він етапі?
Дар’я Лісіч: Третина написана точно. Воно все в мене в голові сформоване. Треба просто виписати це на папір. Це найкропіткіша робота. Слава Богу, мені подобається редагувати власний текст. Я думала, це буде просто пекельно, але ні. Перші 12 глав я вже знаю, вони набрані, виписані. Я до них просто постійно повертаюся і редагую, редагую, редагую. Чим більше я читаю, тим більше редагую. В мене знову ж таки планочка. Мій найулюбленіший письменник зараз — це Стівен Кінг. А він дуже гідна планка якості.
Марина Клим: Ти пишеш роман-антиутопію. Поясни, про що там, чому ти вирішила створювати саме це?
Дар’я Лісіч: Воно якось до мене само прийшло і само зі мною сталося. В мене була криза жанру. Я прочитала «Чудовий світ новий» Хакслі. Я була захоплена, прям до панічних атак захоплена зав’язкою. Оце от в банках люди вирощуються… А потім настільки неприємно для мене Хакслі злив сюжет і злив героя. Я не буду спойлерити. Мене це якось так роздратувало. І я купила собі «Механічне піаніно» Курта Воннегута. І воно теж якось так по-дурацьки починалося. Я сиджу така невдоволена двома антиутопіями, і якийсь мій внутрішній голос такий: “Що не подобається, напиши своє, блін”. І я така: “Ну, напишу своє”. І почала писати.
В мене основна історія: після певної екологічної катастрофи суспільство, чоловіки і жінки живуть окремо. Це для того, щоби покращувати певний час, допоки екологічну катастрофу не вирішать, щоби не збільшувалася популяція, і демографічна ситуація змінювалася більше в якість населення, аніж в кількість. Чоловіки і жінки можуть спілкуватися без проблем завдяки дублюванню — це типу 3D-проекції людей, де не помітити різницю, окрім того, що доторкнутися не можна. І, звичайно, це така поствоєнна Україна, Київ, два підлітки, які все життя прожили в Карпатах ізольовано. Їхні батьки в свій час, в моєму романі 2028 рік, переїхали в Карпати. Він був інженером МАУ і залишився без роботи, бо літакобудування в Україні не процвітало. А жінка вона медикиня, була евакуйована з Маріуполя. В неї загострене почуття провини вцілілої, вона працювала з військовими і не помітила, як вигоріла. І вони вигоріли вдвох, поїхали в гори. Розв’язка є, основний конфлікт є, розвиток персонажів… Я не давала собі дедлайнів, давала персонажам народжуватися в мені, зріти, як під час вагітності. Це як гарне вино настоюється.
Марина Клим: В якому ти загалом зараз стані? Що ти зараз відчуваєш, переживаєш?
Дар’я Лісіч: Мені дуже безпечно. Я собі створила такий простір, денну рутину. В мене є і фінанси, і час, і я не знаю, що з цим робити. І через це теж така внутрішня криза. Страшно: раптом я інвестую не туди свій час і зусилля. Тому я йду за покликом. Дуже хочеться кудись поїхати за кордон, бо… не знаю, якось все одно, навіть три-чотири дні в Гданську — якийсь такий відпочинок. І я дуже багато пишу в подорожах.
Марина Клим: А яка твоя рутина? Ти кажеш, вибудувала певний ритм. З чого вона складається?
Дар’я Лісіч: Обов’язковий зал. Я обожнюю зал. В мене були до цього танці, потім через один проект я вимушена була покинути цю діяльність. Я не знаю… Мені настільки лячно усвідомлювати, що в нас одне тіло на все життя і наша задача про нього піклуватися. В мене було таке усвідомлення, що ті самі очі, які зараз дивляться на тебе в камеру, це ті самі очі, які будуть за 50 років читати якісь новини. Мені треба турбуватися про стан цих очей. І так само з м’язами. В мене єдине, що регенерується — це кров, і то через місячні. А так це все належить мені. Тому я зробила акцент на залі, щоб бути витривалішою і сильнішою. Коли я бігаю на біговій доріжці, я думаю не про те, як я там в сексі виглядаю, а про те, чи відчуваю, як сильнішають мої м’язи. Мені від цього дуже кайфово. Ще я люблю собі готувати. Не люблю прибирати після себе, але люблю готувати. Обов’язково читаю на ніч. З людьми багато бачуся. Коли у Львові, я люблю працювати в людних місцях, щоб було відчуття присутності, що я теж стадна істота, як і всі. Але в мене небагато людей, з якими я говорю. Мені так з собою добре.
Марина Клим: Існує стереотип, що митці, поети — несистемні, недисципліновані, що їм треба натхнення. Ти ніби проти цього стереотипу. У тебе все дуже системно, є план, ти класно монетизуєш навички. Це справді так?
Дар’я Лісіч: Мистецька система — вона інакша, просто вона залежить більше від настрою. Але я знаю своє коливання настрою, коливання енергії, що на це впливає. Наприклад, я відчула піднесення енергії, і в мене є три справи на вибір, які я можу зробити. І я знаю, що після такої події буде дофамінова яма 100%. І в мене є два шляхи, що я можу з нею зробити. От через ці опції, в мене немає, слава Богу, п’ятиденки з 9 до 6. Я би так пропрацювала два дні, а потім щось придумала. Оцей хаос всередині мене — він доволі зрозумілий мені і чіткий.
Марина Клим: Ти більше до зумерів чи до міленіалів?
Дар’я Лісіч: Скоріше до зумерів. Бо навіть я спочатку хотіла сказати про відповідальність. В нас доволі відповідальні зумери. В мене мама вчителька, і вона дуже тішиться тому, яке покоління росте. Але і міленіали такі відповідальні, дуже чіткі. От якщо треба, треба зробити. І я теж така. Бо якщо в мене є робота і відповідальність перед кимось, це вирішується в найобмеженіші строки. Мені подобається працювати і на когось, якщо це проєктна робота. Бо я розумію, що від мене щось залежить, до мене щось зробили, і я маю тільки підсилити це. А на себе працюю — ну, я з собою розберуся, я в себе боргу не залишуся.
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі
Перейти до каналу KASHTAN NEWSАналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії
Марина Клим: Люди зараз поділяються на тих, хто страждає від синдрому самозванця, або від синдрому хорошої дівчинки, або Даннінга-Крюгера. Ти кудись до цього тяжієш? У тебе був колись синдром самозванця?
Дар’я Лісіч: Я вважаю, що я роблю недостатньо зараз, що я можу набагато більше і що я не маю права вважатися культурною одиницею. Хоча те, що мені говорять — це цінно. Для мене найбільший комплімент і визнання, коли підходять і кажуть: “Дар’я, ми вообще не любимо українську поезію, не читали, бо там нудятина, але після вас якось так смачно залишилося враження, це цікаво”. Для мене це найкраще, бо це моя мета як митця: зробити комусь інтро в українську поезію. Мені пофіг абсолютно на образотворче мистецтво, в мене не було нікого, хто б мене зацікавив. Але от має зійтися і клацнути. Коли я була в Барселоні, я зайшла в музей Бенксі і просто здуріла від метафоричності картин. Це було настільки смачно, що він став для мене тією людиною, яка запросила мене в цей світ споглядання візуального мистецтва.
Марина Клим: А у тебе є таке, що ти порівнюєш себе з кимось з українських поетів?
Дар’я Лісіч: Ні, не поетів. Завжди це музиканти. Бо так вийшло, що більшість мого оточення, мої хороші знайомі — це музиканти. Я бачу їхні виступи, куди вони їздять, з ким співпрацюють. І я забуваю, що працюю в іншому жанрі. Мені не треба від себе очікувати те саме, що в них. Я не зможу так. Це набагато нішевіше, хоча от Марина Круть з бандурою — бандура це нішевий інструмент, але вона його популяризувала.
Марина Клим: Вікіпедія каже, що ти працюєш в стилі метамодернізму. Хто ще з літераторів в цьому стилі працює?
Дар’я Лісіч: Я розподіляю письменників і поетів на три категорії. Це поети незалежної України з 91-го року — туди Жадан, Іздрик, Позаяк, Тарас Федюк. Потім пости, постмайданівський період — там Таня Власова. А от я і мої колеги — це період після 20-го року, коли ми всі відчули силу свого слова. Якщо порівнювати з ровесниками по творчості, то я, звичайно, молодець.
Марина Клим: Ти чула від них якісь респекти?
Дар’я Лісіч: Ми не знайомі тільки з Жаданом та Іздриком. З Лазуткіним ми супер знайомі, спілкуємося. Він старший колега, я його неймовірно поважаю. Любка взагалі мої вірші читав на якомусь своєму курсі. Я така: “Дякую!”. Для мене респект старших колег дуже важливий. З Мар’яною Савкою я ще побачуся, бо проходить «Земля поетів» щороку у Львові, і щороку мене не кличуть. Хоча, я ж тільки четвертий рік як поетеса. Дай собі час, Дар’є.
Марина Клим: А для тебе важливі якісь відзнаки, премії?
Дар’я Лісіч: Це більш аксесуарна штука. Я подавалася на Шевченківську премію на 2026 рік, я була в лонглісті. Мені це скоріше треба перед колегами, щоб мене більше поважали. А так, деякі люди не знають, що таке Шевченківська премія. Їм важливіше, що мій якийсь вірш, рядок і метафора потрапили їм в серце і зрезонували. І мені цього достатньо.
Марина Клим: Вигоряння в поезії — як воно для тебе виглядає? Чи стикалась ти з цим?
Дар’я Лісіч: Я пам’ятаю перше півріччя повномасштабки. Я сиділа і така: “Так, ну, я не пишу вірші вже тиждень. Ну все, виписалась, я вже не поетеса”. А зараз я не пишу місяці і кажу: “Та я знаю, що вона напишеться”. Я чекаю на кожен вірш. Мої поезії більш зрілі й сформовані, але вилазять з мене рідше. І мені від цього приємно. Але криза, звичайно, є. Криза, як себе подавати в соцмережах. В мене немає прикладу нікого. Я поетеса, яка популяризує свою творчість через соцмережі. В мене немає по чиїх стопах йти. І ніби як все, що я зроблю — це воно. Я досі експериментую, не прийшла в ту точку, де це мій почерк в соцмережах.
Марина Клим: Бувало таке, що ти дивишся чийсь вірш і така: “Блін, чого я це не написала?”
Дар’я Лісіч: Я після цього сідаю і пишу свій. От в мене таке з Лазуткіним або Власовою. Я сиджу і така: “А в мене взагалі захоплення — це виключно мат“. Я така: “Ну, ну, ну, ти як це робиш?” Це як ніби вкусити людину, яку ти дуже сильно любиш, а ти не можеш обійняти — це недостатньо. Треба от навіть шматочок її куснути. В мене таке дуже часто, коли я бачу гарний текст. І навпаки: було, що читаю колегу, до якої добре ставлюся, але творчість не відгукується, і я така: “Що це за хрня взагалі?” І думаю: “Ану давай візьми цю тему, напиши”. Іскра пішла від того, що я подумала: “Як можна було так погано написати на таку гарну тему?”
Марина Клим: Ти поетеса з психологічною освітою. Як це впливає на твою творчість?
Дар’я Лісіч: Чесно, воно настільки в різних корзинах, що мені треба докласти зусиль, щоб прочертити логічний зв’язок. Як терапевтка, я не звикла ділитися своїми внутрішніми переживаннями назовні, а вірші роблять тебе вразливою. Але моя психотерапевтична освіта мені допомагає суто в психотерапії. В стосунки я її не беру. Якби я її взяла, то багато трешу б не сталося, але я кажу: “Ні, серце, я довіряю серцю”. І слава Богу, бо тоді мої вірші були б душні, нецікаві, якби я туди трусила термінами. Людей я також не аналізую, бо я зацікавлена людина. Якщо це про особисте спілкування, моя тема і мій біль — це самогазлайтинг. Я можу подумати: “Ну, це очевидно соціопат”. А потім: “Дашо, от чесно соціопат, чи ти собі придумала?” І починається: як ребра в реберні львівської обсмактую, так я себе обсмактую, щоб точно впевнитися, що мені не здається.
Марина Клим: А ти досі консультуєш?
Дар’я Лісіч: Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні. Слава Богу. Це було настільки важко. Перший рік-півтора я робила для себе вигляд, як для людини, що війна мене не зачепила. Бо я ж у Львові, батьки в Харкові, але ніби як я спілкуюся з ними. А потім я зрозуміла, що це був показник, за який мені просто соромно. Повітряна тривога в мене була налаштована на два міста: на Харків, щоб розуміти про батьків, і на Львів, для себе. Коли починалася тривога в Харкові (а це вісім разів на день), я не могла вести нормальну консультацію. Я відставляла телефон, консультувала з планшета, і мій погляд падав на повідомлення. Один раз влучили на бульвар Юр’єва, це 400 метрів від моїх батьків. Я сиділа і випала з консультації. Мені було дуже важко. І тоді я зрозуміла, що на мене так вплинуло не різко, а фоново. Це як перелом ноги — різкий, а є як після удару, коли ниють литки перед грозою. В мене таке саме з війною. Вона дуже хитро вплелася в мене як в особистість — почуттям провини, фоновою тривогою. Я прикрила консультацію, вивела клієнтів, передала іншим терапевтам. Бо це було дуже непрофесійно.
Марина Клим: А довго ти взагалі консультувала? Ти збиралась реально з цим пов’язувати життя?
Дар’я Лісіч: Десь 3-4 роки. Я собі дуже подобалась як терапевтка. Це була прекрасна робота. Мій синдром рятувальниці буйним квітом розквітав. Але потім я прийняла, що мені важливо масштабуватися і мені не вистачає себе в цьому світі прояву. Тому поезія стала таким джерелом. Я планую змінити метод, в якому працюю. Раніше це був гештальт, але я не закінчила, бо почалася повномасштабка. Харківський інститут гештальту був частиною Московського. Вони відмежувалися юридично під час війни, але в нас на одну з триденок приїхала терапевтка з Пітера. Я така: “Що ми тут робимо?” Частина групи вимушена переходити на російську, бо жінка з Пітера не розуміє української. А в мене тоді була проукраїнська бульбашка, супротив. Я пішла, не змогла. Мені здавалося, що це відмежування — тільки формальність, віє часами Януковича. Навчання коштувало великих грошей, і по суті частина цих грошей йшла в Росію. Неприємно. Зараз думаю піти в КПТ, бо мені здається, це те, що треба буде українцям після війни, після нашого колективного КПТСР. Структура, чіткість і вміння відмежовувати себе від своїх думок.
Марина Клим: Ти казала про Харків і відчуття провини. Як зараз батьки? Вони в Харкові? Ти часто там буваєш?
Дар’я Лісіч: Десь раз на рік. Я переїхала до повномасштабки, тому, слава Богу, я не бачила, як він помирає, умовно. Він просто ніби для мене завершився. Те, що він більше ніколи не стане таким, як я його пам’ятаю… моя психіка ніби так не розуміє цього.
Марина Клим: Які спогади про Харків тебе гріють досі?
Дар’я Лісіч: Майже всі. Це такий безтурботний період життя, де ми там щось, нам 22 роки, ми з друзями тусувалися в якомусь барі, потім їхали на Саржин Яр грати в настільний теніс о третій ночі. Розумію, що зараз романтизую, бо це була моя втрата. Звичайно, там було буденне життя з печалями і сумами.
Марина Клим: Чому харків’яни так фанатично люблять своє місто? Вони такі активні, борці.
Дар’я Лісіч: Мені здається, це не просто любов, це якась повага, вихована нами. Можливо, і мером. Кернес же ж був. Казали: “Ну він же краде, але робить”. Він багато робив. Потім, коли я стала більш свідомою, думала: “Що означає краде, але робить? Що це за хрень? Що це за наратив?” А потім я пожила у Львові і в Києві, і я така: “Блін, Кернес краде, але ж робив!” Мене за це, мабуть, виженуть зі Львова і Києва. Але давайте візьмемо Євро-2012. Кожне місто фінансувалося для покращення інфраструктури. Порівняйте центральний парк у Харкові (колишній Горького) і парк культури у Львові. Я з подругою була там минулого літа і не повірила своїм очам. Не повірила, що оце може вважатися парком культури у Львові, в туристичному місті! Ви не хочете нормальний парк поставити? В Харкові був парк Артема, такий пострадянський, напівіржавий, і то він був доглянутіший, ніж парк культури у Львові. В таких ситуаціях я думаю: “Ну, крав Кернес, ну але ж робив”. А Садовий двічі впав на ожеледиці за день — ну, щось тут про це і говорить, розумієш? Мені здається, Садовому поталанило, бо він виглядає доброю людиною.
Марина Клим: А в якій атмосфері ти росла? Яке у тебе було дитинство?
Дар’я Лісіч: Я була викохана дитина, я була подруга для своїх батьків. Ну, зрозуміло, не без істерик, не без скандалів, не без того, що мама працює, а не проводить зі мною весь час. Звичайно, не без того, що всі ходять в школу зі снікерсом, а я з яблуками. Але зі мною багато говорили, багато чого показували, вчили. Зоопарки, цирки, вікенди з батьками. Ми переглядали фільми, готували піцу. В мене було прекрасно. Їздили в Крим кожен божий рік на місяць-два.
Марина Клим: Якісь упередження від батьків ти взяла?
Дар’я Лісіч: Зараз я кажу про дитинство, але я дуже ментально далеко від того шляху, по якому могла би йти, якби не була в терапії. Дуже багато негативних упереджень. Мої батьки формувалися в 90-ті, де або пан, або пропав. В їхньому випадку скоріш пропав. Дуже багато фінансових упереджень, почуття провини, внутрішня мізогінія. Але це скоріш частина культури, ніж щось батьками привите. Вони виколихали мене в тому контексті, в якому всі були. Просто мені вдалося звідти вирватись.
Марина Клим: А що цінного ти взяла від мами і тата?
Дар’я Лісіч: В мене дуже творчі батьки, не дуже реалізовані в цьому, але творчий стиль мислення в обох. Батько більше, мабуть. В неї прагматизму більше, а батько — колишній актор, художник, столяр, тесляр. Вони навчили мене поважати свою творчу складову. Вони ніколи не контролювали мене в питаннях оцінок, дисципліни, випитого алкоголю. В нас і не було такого. Батько не п’є років 30. Вдома не було традиції сидіти з ігристим на Новий рік. Мама реалізовувала потребу в алкоголі десь на День вчителя, на 8 Березня — і все. Тому в мене це не асоціювалося з дорослим життям. Чому я зараз п’ю так багато, не знаю. Мабуть, компенсую, п’ю за батьків. І в мене не було страху прийти додому п’яною. Батьки розуміють, що якщо я п’яна, то… такого ніколи не було. Один раз мені був 21 рік, я напилася, вже жила окремо, і я так налякалася свого похмілля, що батько з іншої частини міста віз мені суп. Він приготував суп і віз через все місто, дві гілки метро.
Марина Клим: Ти була складною дитиною чи зручною?
Дар’я Лісіч: Я не була ні складною, ні зручною. Я була цікавою дитиною. Батьки мною завжди цікавилися. Батько записував мої жарти в блокнотик років до семи. Мама зберігає мої вірші, які я писала в 11-12. Я завжди була цікава своїм батькам. Напевно, через це я забрала в доросле життя свою цінність як людину. Я їм за це дуже вдячна.
Марина Клим: Ти зірка в Твіттері. Тебе більше впізнають і аплодують за це. Тебе це зачіпає, чи ти кайфуєш?
Дар’я Лісіч: Через те, що Твіттер вважається скандальною, брудною, токсичною соцмережею, то бути там королевою — трошки образливо. Це мене дискредитує як поетесу, мабуть. Це мене дуже засмучує. Мене засмучує та кількість людей, яких, я вважала, не існує. Яких бачила суто на сторінках підручників з психології, ці психотипи. Це дуже важко. Якщо чесно, Instagram — це про знайомих, а Твіттер — це там, де ти читаєш тільки незнайомців. І ти з якимось натовпом незнайомців трешся, підтримуєш їх, вони тебе, хтось кенселить когось. І це всі люди, які по-більшому ніхто тобі, але їхні слова можуть чіпляти струни твоєї душі. Це важкувато.
Марина Клим: Ти часто коментуєш чоловічі дописи і маєш схвалення від дівчат. Хлопці пишуть тобі потім, побачення були?
Дар’я Лісіч: Було пару побачень. Хороші хлопці. Дуже багато пишуть якоїсь м’ясної уваги, зухвальства, панібратства. Це поза моєю нормою на 100%, щоб я не писала в Твіттері. Це особисте спілкування. В гештальті кажуть, пропускається контакт, і ти одразу влітаєш в контакт з ноги: “Ти мені ніхто і я тобі ніхто”. Я навіть не читаю повідомлення, якщо вони написані х**во. Не хочу віддавати цьому свою енергію.
Марина Клим: Кажуть, що український Твіттер дуже токсичний. З чим ти це пов’язуєш?
Дар’я Лісіч: З нашим безсиллям. Ми всі втомлені від війни. Нам треба кудись направити сили. Український кенселінг набув надзвичайних обертів. Я бачила допис: хтось сфоткав мікрохвильовку, а там інтерфейс російською. І почалося: “Мікрохвильовка російською!” Я тільки що їхала з ЕКГ, і там апарату років 15, і інтерфейс теж російською. І що тепер? Давайте закенселимо клініку? Давайте скинемося на 4 мільйони гривень на новий апарат? Нам більше нема на що гроші направляти? Ми зараз всі в режимі виживання. Нехай людина під час блекаутів в країні, де війна, викине мікрохвильовку і купить нову. Ви що, знущаєтеся?
Марина Клим: Як ти реагуєш на хейт?
Дар’я Лісіч: Якщо хейт стосується моєї творчості — “ви б*дло, все, йдіть звідси”. Є одна “поетеса”, супер невдаха, постійно пише гидотне. Написала: “Якщо вам подобається творчість Дар’ї Лісіч, то ви, певно, і плісняву всередині холодильника їсте”. Я зайшла на її сторінку — по 20 лайків під постами, якась альтушка. Я така: “Та заспокойся, Господи”. Я успішна поетеса, в якої все вдалося. В тебе — ні. Дура. Можу образитись, якщо мені скажуть: “Слухай, тобі так личить сукня, в тебе в ній такі стрункі ніжки”. І я образюсь: “А що, в іншому сукні ніжки не стрункі?” А якщо мені хтось скаже “ти тупа” — і мене це образить, це нормально, бо тоді з кривника знімається відповідальність. Мене можуть скривдити. Про сексизм, фемінізм — мене це не кривдить. В мене піднімається злість від людської тупості. Коли кажуть: “А навіщо фемінізм в Україні в 2026 році? А чого ви тоді не воюєте?” І що мені сказати цій людині? В мене є відповіді на всі питання, це приблизно трьохгодинна відповідь. Але цю людину не цікавить відповідь, їй цікаво мене зачепити.
Марина Клим: Що для тебе фемінізм і коли ти зацікавилась ним настільки, щоб популяризувати?
Дар’я Лісіч: Фемінізм для мене — це про суб’єктність жінки, про те, що вона жива, різна. Як суб’єкта, в жінки є свої потреби, почуття. Жіночий емоційний інтелект набагато вищий, ніж чоловічий, бо в нас в гендерній соціалізації немає заборони на почуття, окрім злості, звичайно. Жінкам можна гидітися і казати “фу, таракан”, чоловікам це не можна. І коли ми кажемо, що феміністки ненавидять чоловіків — я ненавиджу патріархат, який може шкодити чоловікам так само. Я почала цікавитись, мабуть, я і була феміністкою, не усвідомлюючи це. Потім був пік захоплення жіночністю, марафони жіночності, і внутрішня мізогінія 100%. А потім зі мною трапився мій токсичний колишній. Я не повірила, що чоловік може настільки завуальовано ненавидіти жінок. Настільки це було хитро, що мене це дуже налякало.
Марина Клим: Які це були прояви?
Дар’я Лісіч: Я йому кажу: “Слухай, мені якось так ніяково. Ти доволі успішний, заробляєш більше. Я відчуваю себе якось так. Можливо, я стану тобі через це нецікаво, чи ти мене менше поважаєш?” Він такий: “Та ні, я взагалі в шоці, що жінка заробляє”. Я така: “Це звучало ніби як комплімент, але це інвалідизація жінок. Я заробляю, в мене кар’єра, ти що? Що це за коментар?” Я — не суб’єкт, який набирався досвіду, отримував освіту. Один раз ми сварилися через туфельку на машині. Я не знала, що вона означає, навіщо жінки її вішають. Він каже: “Це для того, щоб жінкам багато чого на дорозі сходило з рук”. Я кажу: “Я би собі наліпила туфельку, щоб всі бачили, що жінка за кермом, що можна познайомитися”. Він каже: “Ні, це не для цього”. Я кажу: “Ну, я не знаю, я би для цього вішала”. Він каже: “Ти маніпулюєш зараз мною?” Я кажу: “Ні, я тобі кажу”. Потім розмова перейшла на гендерні квоти в політиці, і він видав: “Кого б ти обрала на війні, тисячу чоловіків чи тисячу жінок?” Я така: “Ми в такому пі…”. Це ніби адекватна публічна людина, яка викликає повагу, а таке ляпнути своїм прекрасним лексичним запасом в голос. Я була в шоці. Це налякало. Не було такого: “жінка, йди прибирай”. Але було: “жінка хитріша, жінка така, жінка сяка”. Я вперше таке почула. Потім я почала це більше помічати в суспільстві. Мене налякала кількість цього. Це справді так завуальовано, що багато дівчат це чують, але не сприймають, як щось погане. “Ну, от ми хитрі такі, перевага”. І я думаю: “А в чому хитрість?” В стосунках я, звичайно, проявляла емоції. Мені казали: “Ти маніпулюєш”. Я питала: “Чому я маніпулюю? Бо я жінка?” Чим аргументується, що ти побачив тут маніпуляцію, те, що я емоціоную? Потім перекладали, що митцям-чоловікам можна коханки, вони ж митці, люблять різне. А ти — тримайся кубла, будь і тут вправною, і тут розумною, і тут вихованою, і з репутацією стеж. Я народжувалася в цей світ не для того, щоб під якогось тіпа, який епізодично з’явився в моєму житті, підлаштувати всю свою особистість, яка формувалася 26 прекрасних років.
Марина Клим: А ти на собі відчувала дискримінацію як авторка?
Дар’я Лісіч: Звичайно. Почнемо з кітколингу, з того, що якщо жінка красива, то вона нерозумна. Якщо жінка сильна характером, то вона… Була в підліткових таборах в Карпатах, де було багато людей, які зараз публічні. І там було чітке розділення: хлопці розважають дітей, дівчата пораються на кухні. При тому, що ми всі на рівних позиціях, на рівні зарплатні. Я кажу: “Я не дуже хочу бути на кухні, я хочу з дітьми розважатися”. А мені: “Ні, це ми пацани, ми дуркуємо, ми на себе це беремо. Ми кидаємося какашками, ми валяємося в багнюці, це весело, дівчата — на кухню. Все”. 2018 рік, будь ласка, далеко ходити не треба. Ну і, звичайно, натяки на другу зміну в стосунках. Все в основному в очікуваннях, які обслуговують чоловіків: чоловіче его, чоловічі потреби, побут.
Марина Клим: В патріархаті є ідеальний образ жінки, а чи є ідеальний образ чоловіка?
Дар’я Лісіч: В патріархаті — це доволі психопатичний чоловік, зациклений на силі, на владі. Всі ці фільми про 90-ті, політики. Небезпечний, але успішний. З ним на Ви, з ним ручкаються, всюди в нього зв’язки.
Марина Клим: А для тебе який бажаний, ідеальний образ чоловіка?
Дар’я Лісіч: Чесна людина, успішна, зацікавлена в тому, що робить. Бо це і моя місія. Чоловікам в патріархальній культурі успіх треба як цяцьки для підтвердження цінності. Я зацікавлена в успішному чоловіку, бо якщо тобі є що зробити для цього світу — це прекрасно. Якщо ти прийшов голий і босий, чи маєш якусь базу, і вирішив підсилити себе як людину, яка може змінити світ на краще — це стовідсотковий респект. Успішність вимірюється і в матеріальному ресурсі, і у визнанні. І в тому, як ти впливаєш на світ, чи покращуєш життя людей. Це одна з причин, чому я монетизую свою творчість — це акт поваги до самої себе, як до джерела. Цей чоловік має бути розумним, з гарним емоційним інтелектом, з ним легко говорити, відкритий до своїх почуттів і моїх, смішний.
Марина Клим: Скільки має заробляти твій чоловік?
Дар’я Лісіч: Насправді, 5000 доларів — це доволі комфортна сума. Але мені б хотілося прожити досвід з чоловіком, який має значні статки. Спробувати, як це. Випробувати на собі багатство. Важливо, як він ці гроші заробив. Якщо це мільйон гривень на місяць на темках — пока. Спекуляція — теж не цікавить. Якщо це чесна праця — прекрасно. Якщо це митець. Плюс, якщо людина зацікавлена в своєму розвитку, сума буде рости.
Марина Клим: Ти не готова, наприклад, зменшити свою активність, щоб дати більше можливості чоловіку?
Дар’я Лісіч: Ні. Це найбільша жертва, яку я можу дати — це менше проявлятися. Ніхто нічим не може це заслужити. Тільки моя дитина, якщо вона буде. І то це не буде жертва, я стану мамою — це теж цінне проявлення. А так — для чоловічого его? Пішов він. Моя класність йому заважає? Він що, здурів? Я буду ще й нещасна, буду від нього щось очікувати: “Я ж тут стала менше, давай рости”. Це зробить обох нещасними. Прекрасна схема: я займаюся своїми проєктами, квітну, пахну. Ти, зай, роби, в тебе весь світ… ну, не весь, але стільки можливостей. А я своїм займаюся, роблю краще те, що можу.
Марина Клим: Твої вірші — як пісні Тейлор Свіфт. Коли проживаєш особисті драми, це викладання драми в поезію — це свідома терапія чи просто викинути?
Дар’я Лісіч: В мене вже не так багато драм. Для мене це скоріше подарунок. Кожен мій вірш — це подарунок, навіть самій собі. Я сідаю перед аркушем або нотатками, і для мене самої сюрприз, що зараз вийде. Може, нічого не вийде, може, вийде щось дуже гідне. Я не знаю, що це.
Марина Клим: Тобто це той самий міфологічний потік?
Дар’я Лісіч: Так, 100%. Хоча езотерика — взагалі не моє. Цей період в моєму житті теж був. Але я даю собі право не знати. Я насолоджуюся статусом, що я дуже багато не знаю про цей світ і не хочу знати. Я просто людинка. Можливо, є щось, що я не знаю, а воно реально впливає, і я даю собі простір бути в цьому необізнаною.
Марина Клим: Ти робиш якісь розклади? Я бачила в тебе вірш про Таро.
Дар’я Лісіч: О, коли почалася війна, була депресія, мені поставили тривожно-депресивний розлад. За що я тільки не хапалася: і Таро, і медитації на Всесвіт. Люди в відчаї роблять дуже дивні штуки. Але, слава Богу, терапія і антидепресанти мене стабілізували, і я зрозуміла, що це фантомний костиль, милиця, за яку ти намагаєшся триматися.
Марина Клим: Сучасні дівчата стали більш фінансово незалежними, не соромляться самі собі купувати дорогі речі. Які у тебе стосунки з грошима?
Дар’я Лісіч: Я люблю гроші. Вони люблять мене. Я дуже сильно люблю гроші.
Марина Клим: Це звучить як афірмація.
Дар’я Лісіч: Да. В мене є вірш: “Я кохаю гроші. Гривня, долар, євро”. В нас усе взаємне. Коли мені виповнилося 16, перше, чим я почала займатися — це фінансова грамотність. Я не хотіла жити, як мої батьки, як жили дуже багато батьків в нашій країні в 90-ті, на початку нульових. Мені подобається їх заробляти, приємно витрачати, дуже безпечно відкладати. Цікаво розуміти, що з ними ще можна зробити. Почала цікавитись акціями, але потім почала писати роман.
Марина Клим: Що найбільш коштовного ти собі дозволяла купити сама?
Дар’я Лісіч: Те, що я себе утримую з 20 років — це доволі цінно. Моя освіта, магістратура, навчання на гештальт-терапевта — все сама. Вся техніка, айфони, камери, планшети, гопрошки. Мені он їде каблучка для того, щоб вимірювати сон, трекати здоров’я. Найдорожча моя покупка — це мій лайфстайл.
Марина Клим: А щось безбашенне?
Дар’я Лісіч: Шмотки. Побачила піджак українського бренду за 10 000 — класний. І в мене отаких півшафи. Парфуми. Найприкріше з взуттям, бо з цими реагентами, які роз’їдають асфальт, важко купити щось хороше. Якщо батько дізнається, скільки що коштує, помре.
Марина Клим: Ти казала, що ти КМС по зароблянню грошей на творчості. Дай кілька порад творчим людям, як монетизувати таланти.
Дар’я Лісіч: Нетворкінг 100%. Не сидіть вдома зі своїм талантом. Друге — вести блог. Ми існуємо в метапросторі, і те, що ти ділишся, навіть якщо не так, як “правильно”, — це твоя візитівка. І головне: митець ніколи не має бути голодним. Це 100% буллш*т. Справжня творчість проявляється, коли ти ситий, коли тобі не треба заробляти будь-що. Ти тоді не спекулюєш темами. А голодним митець має бути до вражень. Твій лайфстайл має складатися з постійно чогось нового.
Марина Клим: А якщо наївся, то не хочеться досліджувати?
Дар’я Лісіч: Митці зрозуміють. Немає більш нещасної емоції для митця, як нудьга. Коли тобі нема про що писати. І ти сидиш ситий, наїджений, і терміново хочеться щось зробити. І з цієї фрустрації народжується те, що виводить тебе на новий рівень. Це дуже великий journey. Enjoy my journey.
Марина Клим: Розкажи про статті доходу. Концерти, тури, реклама?
Дар’я Лісіч: Реклама в Instagram, тексти пісень на замовлення. Вхідні заявки часті, сходимось по ціні.
Марина Клим: Скільки коштує написати пісню?
Дар’я Лісіч: 500 доларів — стартова ціна, далі залежить від обсягів. Права переходять, але я завжди маю бути вказана як авторка в credits. Джеріхел (“Губи у губах”) — так, я написала слова. Є ще артистка, і в мене фільм один купив слова, теж вийде цього року.
Марина Клим: Що найбільше приносить грошей?
Дар’я Лісіч: Тури і реклама. Тури — це дуже жирно. Я дуже вдячна фондам, з якими співпрацюю (“Землячки” і “Тихо”), бо донати йдуть туди. Коли зали за кордоном чують, що третина або половина (в Україні третина, за кордоном половина) йде на донати, вони погоджуються на гнучкі умови. За рахунок цього я можу заробити більше, бо оренда за кордоном дуже велика, і я економлю на бюрократії з паперами.
Марина Клим: Ти сама це все організовуєш?
Дар’я Лісіч: Так. Мені технічно треба тільки мікрофон і колонки. Мене це приносить велике задоволення. Я не люблю спілкуватися з людьми по роботі особисто, але обожнюю дзвонити, писати. Екстраверт за гроші. І коли потім спілкуєшся вживу з цими людьми, вони розповідають про свій шлях — це велике задоволення. Плюс, в мене був досвід дуже поганої організації концертів. Але я ніколи не йшла в мінус, окрім як з тією агенцією. Той менеджер казав: “Вот за три місяці вийдемо в плюс”. Зай, я в плюс виходжу одразу. Що, не знають, як мене можна в мінус продати? Це неможливо. Треба тільки саботувати процеси: орендувати Жовтневий палац, не дослідивши мої цифри, бо я його поки що не зберу.
Марина Клим: Але ти плануєш делегувати для масштабування?
Дар’я Лісіч: Я делегую тільки те, що не приносить мені задоволення або де я не справлюся. “Фонд Тихо” займається моїми візами в Штати, Британію, Канаду. В мене є менеджерка зі співпраць, піарниця. Як інфлюенсерка я туди взагалі не лізу. А як організаторка — я навіть афішу сама роблю. Якщо буде ідея, яку не зможу реалізувати сама, тоді звичайно.
Марина Клим: Що змінилось в тобі за останні чотири роки?
Дар’я Лісіч: Я просто нова людина. До — російськомовна психологиня, після — україномовна поетеса. До я жила в Харкові, після — у Львові і частково в Києві. До я захоплювалася людьми, на яких підписана, і хотіла бути на них схожою. Після — я з ними спілкуюся, ми їздимо на спільні проєкти, вони мені респектують.
Марина Клим: Ці роки найжахливіші в нашому житті, але в людей, які щось робили, “до” завжди гірше, ніж “після”. Як це працює?
Дар’я Лісіч: Психіка до всього адаптується. Це її основна умова виживання. Або пристосовуєшся, або помираєш. Померти — це впасти в депресію, що в мене теж було двічі. Коли ти прожив бомбардування, ти такий: “Та що мені якісь податки з квитків? Я бомбардування прожив”. Це та дурна хвиля ПТСР-ного адреналіну. Я пам’ятаю, мені Павло Гоц на початку повномасштабки дав почитати книгу “Маша, або постфашизм” Ярослава Мельника. Там відбувалося жахливе м’ясо на сторінках. І я брала це в укриття і читала. Сиджу, не розумію, чи летить в нас ракета, чи ні, читаю книгу. І відбій тривоги. Ти розумієш, що нічого не летить, закриваєш книжку, світ цієї книги зникає, і ти знову у Львові, світить сонечко, і ти можеш щось робити. І навіть це інтерв’ю допомогло згадати, що коли збираєш все на купу і дивишся як на цілісний пазл, воно справді набагато краще, ніж було до війни. При тому, що коли я живу щоденне життя, я думаю: “Ну, куди ще гірше?” І обов’язково можна ще гірше. Але мені цікаво, що буде, коли це все закінчиться. Які люди будуть?
Марина Клим: Які питання ти собі ставиш найчастіше?
Дар’я Лісіч: Чого я хочу? Про що я собі брешу? Коли в мене важка напруга всередині, я питаю: про що я собі зараз брешу? Я можу брехати, що мені цікаво з цією людиною на зустрічі. А ти просто визнай, що тобі нудно, і сиди з цим усвідомленням, а не намагайся собі набрехати. Це і серйозніших ситуацій стосується. Скажи собі чесно: не хочеш ти жити в горах на відшибі. В тебе просто не виходить успіх в столиці. І ти йдеш в крайнощі — це захисний механізм. І ще питаю: що я забула?
Марина Клим: І наостанок, що тебе змушує відчувати себе живою сьогодні?
Дар’я Лісіч: Ризик. Ризик в грошах, в часі, інвестицій свого ресурсу кудись. Воно, скоріш за все, окупиться, але наважитись на це. От ризик мене робить живою. Не просто адреналін, а саме ризик: “Давай виділимо на це час, бюджет і подивимось, що буде”. Йти попри страх.
Марина Клим: Круто. Дякую тобі.
Дар’я Лісіч: Дякую. Друзі, будьте сміливими, не брешіть собі і читайте поезію.
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі
Перейти до каналу KASHTAN NEWSАналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії
Джерело інформації: Київ 24 NEWS