«Найстрашніше — коли ти нічого не контролюєш»: історія рятувальника Київщини

Щодня рятувальники ризикують власним життям, щоб прибути туди, звідки інші намагаються втекти. Як виглядає ця робота під час війни — розповідає пожежний-рятувальник із Ірпеня.

Станіслав Комаревський не планував присвятити життя службі в ДСНС. У 2017 році він, за його словами, «достатньо спонтанно» потрапив на службу. Починав із Дніпропетровщини, де пройшов співбесіду, медичну комісію — і почав працювати. Згодом Станіслав перевівся до Ірпеня, що на Київщині. І саме тут сталася обставина, яку навряд чи можна було передбачити: його першою зміною на новому місці стало 24 лютого 2022 року.

Війна для нього почалася не з телевізійних кадрів чи повідомлень у телефоні. Вона почалася зі зміни, на яку він заступив як рятувальник. Тоді Ірпінь опинився під ударами, а рятувальники працювали над ліквідацією пожеж після обстрілів. За словами Станіслава, у перші місяці це відрізнялося від того, з чим вони стикаються на Київщині зараз: тоді це були переважно артилерійські та танкові удари.

Сьогодні його робоча географія значно ширша за Ірпінь. Те, що 36-та Державна пожежно-рятувальна частина базується в Ірпені, зовсім не означає, що її рятувальники працюють лише у своєму місті. За останній час Станіслав виїжджав на пожежі після ударів по складах та підприємствах у різних районах області. Працював, зокрема, в Яготині, був на об’єктах у Вишневому та Милі. За потреби рятувальники Київщини залучаються і до роботи в столиці.

Тому його будні сьогодні — це постійна готовність їхати туди, де щойно сталося найгірше.

«Чим більше ти знаєш, тим краще розумієш, як діяти»

Збоку може здаватися, що найскладніший момент для рятувальника — це секунда, коли він заходить у палаючу будівлю. Насправді робота починається задовго до цього. Ще дорогою до місця події команда отримує інформацію про ситуацію. Уже після прибуття рятувальники оцінюють обстановку безпосередньо на місці: чи можуть бути вибухові речовини, який стан конструкцій, що саме знаходиться всередині будівлі.

Тому Станіслав не описує свою роботу як спонтанний крок у небезпеку. Навпаки — чим більше інформації команда має до початку роботи, тим краще може підготуватися.

«Це все не відбувається спонтанно. Якусь інформацію ми отримуємо ще по дорозі до місця ліквідації, тобто вже до чогось готуємося», — пояснює рятувальник.

Особливо уважно доводиться стежити за конструкціями. На об’єктах, які зазнали ударів, вони можуть бути пошкодженими й становити серйозну небезпеку для людей, які заходять усередину. Але навіть цього недостатньо, щоб передбачити все.

Склади та підприємства, на яких доводиться працювати, бувають дуже різними. Усередині можуть знаходитися газові балони чи інші потенційно небезпечні матеріали. Під час пожежі це додає ще один фактор ризику: рятувальник не завжди може знати, що саме чекає на нього за кількома метрами від входу.

Тоді в роботу вступає спорядження. Рятувальники використовують спеціальні дихальні апарати, які ізолюють їх від зовнішнього середовища, а захисне спорядження максимально зменшує вплив високої температури. Попри це, іноді найбільше доводиться стримувати не страх, а бажання зробити ще більше.

Станіслав пояснює: коли працюєш на своєму напрямку, природно хочеться виконати завдання максимально добре. Через це іноді можна зайти далі, ніж варто. Саме тому на пожежі є керівники, які контролюють роботу підрозділів і можуть вчасно зупинити рятувальника.

Пожежа, де небезпеку не завжди видно

Одна з речей, про яку цивільні навряд чи замислюються, — наскільки мало рятувальник іноді бачить безпосередньо під час роботи. Коли горить будівля, перед очима — вогонь і дим. Далі додається вода, яка при високій температурі перетворюється на пару. Видимість стає ще гіршою. Тому буває, що рятувальник фактично не знає, що знаходиться просто перед ним. І лише після того, як пожежу ліквідували, коли приміщення стає видимим, можна зрозуміти, які небезпеки були поруч.

«Іноді, коли вже все погашено і умовно там стало абсолютно все видно, ви можете тільки побачити, яка там небезпека на вас чекала», — розповідає Станіслав.

Саме тому інформація перед виїздом настільки важлива. Якщо рятувальники знають, що саме відбувається, вони можуть заздалегідь продумати свої дії. А якщо це короткий виїзд на пожежу в Ірпені, часу на довгі роздуми взагалі немає. Наприклад, якщо відомо, що горить квартира на сьомому поверсі дев’ятиповерхового будинку, команда ще дорогою обговорює, хто і що робитиме.

Приїхали — і починається робота.

Найстрашніше — коли ситуація перестає бути контрольованою

Станіслав не каже, що перед кожним небезпечним виїздом спеціально налаштовує себе психологічно.

«Я, можливо, трохи специфічна людина. Я взагалі над цим не запарююся», — говорить він.

У його роботі страх часто просто не залишає місця для себе. Коли до пожежі потрібно їхати недовго, увага концентрується на іншому: отримати інформацію, розподілити дії, приїхати й почати працювати.

Але це не означає, що небезпеки він не відчуває.

Є ситуації, у яких страшно саме через неможливість передбачити, що станеться за хвилину. Одним із таких випадків Станіслав називає роботу в Милі на Київщині. Там, за його словами, лякало не саме полум’я.

«Трошки страшно не тому, що там горить, а тому, що ви абсолютно не контролюєте, що буде в ту чи іншу секунду, через хвилину, через десять. Тобто від вас багато чого не залежить».

У більшості випадків, каже рятувальник, ситуація все ж плюс-мінус контрольована.

Коли після пожежі доводиться їхати від удару

До небезпеки від самої пожежі додається ще одна — повторна атака. Станіслав говорить, що рятувальникам уже доводилося працювати під повторними ударами. Але на масштабних подіях існує окрема процедура, яка має допомогти вчасно відвести людей із небезпечної зони.

За повітряним простором стежать спеціально визначені люди. Якщо виникає загроза, рятувальники отримують попередження. Тоді вони залишають те, що можуть залишити, забирають необхідне обладнання і швидко відходять на безпечну відстань.

Такі рішення не приймаються навмання.

Станіслав згадує випадок, коли після того, як рятувальники залишили місце роботи, шахед прилетів приблизно туди, де вони щойно працювали. І в такі моменти стає зрозуміло: навіть якщо кілька хвилин тому команда працювала всередині об’єкта, це зовсім не означає, що через кілька хвилин там буде безпечно.

На місці прильоту немає хаосу — є чіткий розподіл роботи

Коли одночасно горить будівля, є постраждалі, зруйновані конструкції та загроза нового удару, кожен рятувальник не діє самостійно. На масштабних подіях працює керівник гасіння пожежі. Він визначає, які підрозділи й що саме робитимуть.

І тут є принцип, який не змінюється незалежно від масштабу пожежі: якщо на місці є люди, спочатку рятують їх.

«Навіть якщо є обмежені сили і засоби, то перше рятуються люди, а потім майно і все інше», — наголошує Станіслав.

При цьому сама система ДСНС значно ширша за пожежні підрозділи. Коли потрібно розбирати зруйновані конструкції, працювати на висоті чи виконувати спеціальні завдання, до роботи залучають інші підрозділи.

Пожежні рятувальники при цьому можуть заходити в задимлені приміщення у спеціальних апаратах на стисненому повітрі. Якщо всередині знаходять людину, рятувальник може дати їй маску, щоб вона могла дихати, і вивести постраждалого назовні.

Це та частина роботи, яку глядач часто бачить лише кілька секунд у новинах: рятувальник у масці виходить із будівлі з людиною. За цими кількома секундами — підготовка, розподіл завдань, оцінка ризиків і робота в умовах, коли видимість може бути майже нульовою.

Після важкого виїзду він думає не стільки про страх, скільки про свої дії

Після зміни Станіслав не завжди продовжує переживати про те, що сталося на пожежі. Каже, що за весь досвід роботи було лише кілька виїздів, які він потім серйозно прокручував у голові. Частіше його думки стосуються не страху, а професійного боку: чи все зробив правильно, чи можна було діяти краще.

Іноді ж після складного виїзду просто не залишається фізичних сил на роздуми. Робота рятувальника вимагає швидкості, фізичного навантаження, роботи на висоті, а іноді ще й перебування в апараті, який додає навантаження. Тому після особливо важкої пожежі хочеться лише одного — сісти й відпочити.

Найбільше дратує не небезпека, а люди, які заважають працювати

За роки служби Станіслав Комаревський навчився спокійно ставитися до багатьох небезпечних ситуацій. Але є речі, які навіть після великого досвіду можуть вивести з рівноваги.

Передусім — цивільні, які повідомляють неточну інформацію, панікують або намагаються керувати роботою рятувальників.

Проблема може початися ще з телефонного дзвінка. Людина бачить дим, телефонує, але не може назвати точну адресу. У результаті рятувальникам доводиться витрачати час на те, щоб знайти потрібне місце.

А іноді очевидці, навпаки, настільки хочуть допомогти, що починають давати команди професіоналам.

Станіслав згадує ситуації, коли під час гасіння складу через загрозу повторного удару рятувальники змушені були відійти на безпечну відстань. У цей момент мешканці могли телефонувати до частини й обурюватися, що рятувальники «нічого не роблять».

Для людини з боку це може виглядати незрозуміло. Але за рішенням відійти стоїть ціла система відповідальних людей і процедур.

«Це складна структура, це не просто так: як бачу, як думаю, так і говорю. Є якісь процедури, є люди, які за щось відповідають, і люди, які відповідають за людей, щоб вони не загинули», — пояснює Станіслав.

Такі ситуації трапляються не лише після обстрілів. Іноді люди на звичайній пожежі також намагаються вказувати рятувальникам, що їм робити.

Що кожному мешканцю Києва та Київщини варто знати під час атаки

Наостанок рятувальник Станіслав називає кілька простих речей, які цивільні можуть зробити, щоб не заважати роботі рятувальників і водночас убезпечити себе.

• Перше — максимально точно повідомляти адресу.

Особливо це важливо, коли йдеться про невелику пожежу. Через складну забудову зараз навіть сусідня адреса може суттєво ускладнити пошук потрібного будинку.

Якщо можливо, варто пояснити, як під’їхати до місця, або зустріти рятувальників і показати дорогу.

• Друге — не бігти до місця прильоту фотографувати.

Після першого удару небезпека може не закінчитися. Станіслав пояснює це тим, що дрони можуть рухатися групою приблизно за одними координатами, але з певним часовим інтервалом.

Тому місце, куди щойно прилетіло, не варто вважати безпечним лише тому, що перший удар уже стався.

• Третє — не сприймати відхід рятувальників як бездіяльність.

Якщо команда залишає місце пожежі через повітряну загрозу, це не означає, що рятувальники вирішили припинити роботу. Їхні дії координуються, а повітряний простір контролюється.

Іноді рятувальники можуть продовжувати гасіння навіть під час тривоги, якщо конкретна ситуація це дозволяє.

• І четверте — звільняти дорогу для пожежної техніки.

Автомобілі, залишені біля місця події, можуть завадити машині ДСНС під’їхати максимально близько до будівлі.

Здавалося б, це дрібниця. Але під час пожежі кожна зайва хвилина та кожен метр можуть мати значення.

«Просто треба виконувати роботу»

Попри всі ризики, Станіслав говорить про свою професію без героїчних формулювань. Для нього це передусім робота, яку потрібно виконати.

«Якщо немає людських жертв, ти особливо не задумуєшся. Ти розумієш: це прилетіло там і прилетіло. Що ти з цим робиш? Просто треба виконувати роботу — і все», – ділиться рятувальник.

Так уже майже п’ять років повномасштабної війни його зміни починаються з готовності їхати туди, звідки інші намагаються якнайшвидше вибратися. У Ірпені, де для нього почалася ця війна, його підрозділ продовжує працювати. Але виклики давно перестали мати одну адресу: це може бути Ірпінь, інше місто Київщини або Київ.

І щоразу схема залишається приблизно однаковою: отримати інформацію, приїхати, оцінити небезпеку, розподілити завдання — і зайти туди, де вже небезпечно.

Джерело інформації: 44.ua