«Я не зможу» більше не працює: як цивільних на Київщині готують до війни

Ще у 2022 році люди масово шукали, чим вони можуть бути корисними на війні. Сьогодні на Київщині проводяться курси з нацспротиву, де всі охочі безкоштовно можуть навчитися як накласти турнікет, поводитися зі зброєю, розпізнати міну чи не розгубитися під час обстрілу. Як змінилися цивільні за чотири роки, чого вони бояться на військових курсах і чому після вишколу дехто вже готовий зробити крок до армії?

Для Київщини така підготовка особливо важлива: область уже пережила окупацію, бої та ракетні й дронові атаки, а ризики війни нікуди не зникли. Тож базові військові навички для цивільних — це вже не про абстрактну “готовність колись”, а про здатність не розгубитися, врятувати себе чи іншого та діяти в перші хвилини після небезпеки.

Для людини, яка жодного разу не тримала зброю, не накладала турнікет і не була на полігоні, військова підготовка може здаватися чимось далеким і навіть лячним. Але на практиці страх часто зникає саме тоді, коли з’являються знання. Людина починає розуміти, що робити під час обстрілу, як допомогти пораненому, як поводитися зі зброєю чи міною — і поступово стає впевненішою не лише у своїх навичках, а й у власній готовності до війни.

Цю зміну щодня спостерігає головний інструктор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Олександр Єгоров із позивним “Сота”. У складі полку “Азов” він пройшов Маріуполь, оборону Азовсталі та російський полон, а після обміну й реабілітації продовжив службу та почав готувати інших. До Центру він долучився ще на початку його роботи у 2024 році. Тоді разом із побратимами з Третьої штурмової бригади допомагав проводити заняття, поки йшло формування інструкторської команди Центру.

Відтоді минуло два роки. Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву, заснований за підтримки Третього армійського корпусу, лише набирає обертів. За цей час через навчання пройшли вже більше 15 тисяч людей, а потік охочих не зменшується. Навпаки, каже “Сота”, людей стає дедалі більше.

Люди приходять не обов’язково заради армії

До Центру приходять цивільні, які хочуть краще розуміти, що відбувається під час війни, навчитися допомагати собі та іншим або просто перестати боятися військової тематики. Особливо це помітно серед жінок.

“Сота” розповідає, що серед слухачок є ті, чиї чоловіки або хлопці служать, а також ті, хто втратив близьких на війні. Для них курс — це можливість хоча б частково зрозуміти шлях рідних. Є й інша категорія — люди, які хочуть бути ближчими до армії, але поки не готові зробити остаточний вибір щодо служби.

Саме тут, на думку інструктора, військовий вишкіл може стати своєрідним містком між цивільним життям і військом. Людина приходить, щоб отримати кілька базових навичок, але разом із ними отримує значно більше розуміння того, що таке армія.

Іноді цього достатньо, щоб страх перед військовою службою став меншим.

“Люди завжди недооцінюють себе”, — говорить “Сота”.

Перед початком курсу слухачі часто думають, що не впораються. Не вистачить фізичної підготовки, не зможуть правильно поводитися зі зброєю, розгубляться під час стресових завдань. Але поступово це змінюється.

“Одна справа — знати, що в країні війна. І зовсім інша — розуміти, що робити, якщо ця війна раптом опинилася буквально біля тебе”, – каже “Сота”.

“Наша задача — не зробити спецштурмовика”

Курс у Київському обласному центрі підготовки населення до нацспротиву не має на меті за кілька тижнів перетворити цивільного на професійного військового. Є чотиритижнева та семитижнева програми, одноденні вишколи, а для тих, хто вже пройшов базову підготовку, — спеціалізовані курси за окремими напрямами.

Загалом програма охоплює близько 15 дисциплін. Тактична медицина, тактична та вогнева підготовка, інженерна справа та мінна безпека, БПЛА, військова топографія, виживання — це лише частина того, що опановують слухачі.

Але головний принцип простий: дати хорошу базу.

“Наша задача не зробити якогось ССОшника, спецштурмовика. Наша задача, щоб людина зрозуміла і опанувала самі базові військові навички”, — говорить “Сота”.

Це важливо і для тих, хто ніколи не планував військову службу, і для тих, хто може вирішити піти до війська після курсу. Якщо людина приходить у військо вже з базовим розумінням військової справи, її простіше навчати далі. Вона хоча б знає, як поводитися зі зброєю, що таке тактична медицина, як працює мінна безпека, як орієнтуватися на місцевості.

Але найважливіше — вона вже не заходить у військовий світ абсолютно з нуля.

Коли теорія закінчується

Наприкінці курсу слухачам доводиться показати, чого вони насправді навчилися. Фінальний день проходить на полігоні і більше схожий на стрес-тест, ніж на звичайний іспит.

Спочатку — фізичне навантаження та смуга перешкод, а тоді димові та світлошумові гранати. У тактичній медицині відпрацьовуються різні сценарії першої домедичної допомоги та евакуації поранених. Людина має не просто згадати, як накласти турнікет, а зробити це в умовах, наближених до бойових.

У тактичній підготовці курсанти зі страйкбольною зброєю відпрацьовують контакт з противником. Застосовують знання з інженерної підготовки, мінної безпеки, топографії.

Таким чином інструктори перевіряють не лише те, наскільки добре людина запам’ятала інформацію, а чи здатна вона застосувати її тоді, коли це справді потрібно. І саме після такого фінального дня “Сота” почув від однієї зі слухачок фразу, яка його здивувала:

“Я думала, буде жорсткіше”, – сказала учасниця курсу.

Інструктор сміється, згадуючи цей момент. Каже, що групу тоді “нормально закачали”, а після всього почути таку реакцію було несподівано. Але саме в цьому він і бачить сенс навчання: людина приходить із відчуттям, що не зможе, а йде з розумінням, що здатна значно на більше.

Від “я цивільний, мене це не стосується” до “я знаю, що робити”

“Сота” згадує історію одного з випускників Центру. Після проходження курсу киянин на позивний “Токіо” (деякі курсанти беруть позивні як і військові) опинився під обстрілом. У сусідній будинок прилетіло. Він вибіг допомагати і використав знання, отримані під час навчання: наклав турнікет та затампонував рану.

Такі історії, за словами “Соти”, траплялися не один раз. Просто не всі вони потрапляють у соцмережі.

“Швидка не приїде і ДСНС не приїде, поки ще є ракети. І тому надати допомогу зможете або ви самі, або люди, які поряд з вами”, – наголошує інструктор Центру.

Але для цього треба знати, що робити.

Тому перша навичка, яку він радить опанувати кожному українцю, це накладання турнікета. Так само важливо розуміти і основи мінної безпеки. Навіть на Київщині залишаються території, які після бойових дій можуть становити небезпеку.

Що відбувається з людиною, коли стає страшно

“Сота” каже: найчастіша помилка цивільної людини під час надзвичайної ситуації — ступор. У спокійній обстановці можна чудово знати, як накладати турнікет або що робити при пораненні. Але коли навколо вибухи, крики та хаос, мозок може просто “вимкнутися”.

“Коли стається щось надзвичайне, людина впадає в стан: нічого не бачу, нічого не чую”, — описує він.

Тому перше, що потрібно зробити, — опанувати себе. А вже потім допомагати. Саме тому на курсах намагаються створювати стресові умови.

“Треба брати себе в руки, опанувати свій страх”, – каже Олександр Єгоров.

Військовий курс змінює не тільки навички

Є ще одна зміна, яку складно виміряти кількістю випускників. Після навчання люди по-іншому дивляться на військових.

До цього армія для багатьох існує десь далеко — на фронті, у новинах, у повідомленнях друзів. А потім вони кілька тижнів проводять із ветеранами та військовими інструкторами, чують їхні історії, бачать, як вони працюють. І війна перестає бути абстракцією.

“Курсанти ж відчувають це на собі, пропускають через себе, і в них ставлення до війни, до військових змінюється”, — зауважує інструктор.

Хтось починає більше волонтерити. Хтось шукає інші способи допомоги. А хтось вирішує піти до війська. Від цивільного до військового — іноді лише один курс

За словами “Соти”, понад 10% зі всіх учасників, яких Центр навчав із 2024 року, згодом пішли служити. Причому це не лише чоловіки.

Людина може прийти просто “подивитися, як це”. Може прийти заради тактичної медицини. Може хотіти навчитися поводитися зі зброєю або керувати БПЛА. А потім раптом зрозуміти, що військова служба — це не щось абсолютно чуже і недосяжне.

“Я не зможу” — найчастіше лише початок

Інструктор особливо добре пам’ятає людей, які на початку курсу говорять: “Ми не зможемо”. Їм важко. Вони сумніваються у своїй фізичній формі. Бояться полігону. А він відповідає одне й те саме: “Ви зможете”.

У Центрі навчаються також люди за 60, і повністю проходять курс. Вік не є обмеженням у нацспротиві.

“Якщо ми будемо боятися щось робити, то воно і ніколи не станеться. Треба брати себе в руки, опанувати свій страх”, — говорить він.

Курс підготовки до Нацспротиву – це про те, щоб людина вміла діяти, коли поруч поранений, щоб не піти в ліс і не підірватися на міні, щоб не розгубилася, якщо в руки доведеться взяти зброю. Щоб розуміла, через що проходять військові. І, зрештою, щоб могла сама відповісти на питання: чи готова вона зробити більше?

“Сота” бачив війну там, де цивільна людина може уявити її лише подумки — у Маріуполі, на Азовсталі, у полоні. Тепер він намагається дати цивільним хоча б частину розуміння того світу. Для того, щоб у критичний момент вони не були безпорадними. І щоб між тими, хто воює, і тими, хто чекає їх удома, було порозуміння.

За два роки через Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву вже пройшли більше 15 тисяч людей, і для багатьох цей досвід став значно більшим, ніж просто кілька тижнів військового вишколу. Хтось навчився діяти в критичній ситуації, хтось перестав боятися зброї, а хтось після курсу зробив наступний крок і пішов служити. І якщо кількість випускників продовжує зростати, це означає, що для цивільних готовність до війни поступово перестає бути чимось винятковим — вона стає навичкою, яку українці хочуть мати.

Джерело інформації: 44.ua