«Україна досі не має контрпропаганди»: Забужко рознесла державну інформаційну політику

Оксана Забужко: «Література старша за війну. Війна не здатна її скасувати» — інтерв’ю з письменницею. 

Оксана Забужко — одна з найвідоміших сучасних українських письменниць, чий голос давно став не лише літературним, а й суспільно-політичним маркером епохи. У своїх текстах вона гостро говорить про історичну пам’ять, ідентичність, колоніальну травму та місце України у європейській цивілізації. Після 2022 року її слово звучить ще гостріше, адже війна змінила не лише Україну, а й увесь світ.

В інтерв’ю Оксана Забужко розповідає, як війна вплинула на її письмо, чому література не може бути «терапією», що не так із державним підходом до контрпропаганди та як трансформувалося для неї поняття «дім».

Коротка біографія Оксани Забужко

Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року у Луцьку. За словами письменниці, її родове прізвище первісно було «Забузькі», а не «Забужко». Її батько — педагог і перекладач — у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати працювала вчителькою української літератури.

Писати вірші Забужко почала змалку, а публікуватися — вже з 9 років. До восьми років жила в Луцьку, однак через переслідування батька з боку КГБ родина була змушена переїхати до Києва.

«Війна не змінює літературу. Вона просто виштовхує її на маргінеси»

Ви часто працюєте з темою історичної пам’яті. Чи змінилося ваше відчуття ролі письменника після 2022 року?

Ні, це абсолютно речі, які не перетинаються. Війна може вплинути на письменника в тому сенсі, що вона не дає писати — технічно, і ще гірше морально-психологічно.

От я з 24 лютого 2022-го досі не можу повернутися до перебитого роману, який писала весь 2021 рік. Війна просто випихає літературу на маргінеси. Вона робить письмо тимчасовим, щоденним, репортажним. Переходиш у короткі форми — поетичні, блогерські, журналістські.

Але це теж історична пам’ять. Міняється жанр, але не міняється література. Література старша за війну.

«Як література не впливає на війну, так і війна не перебиває літературу»

Тобто війна не змінює саму літературу?

Війна не перебиває літературу. Як література не впливає на війну — на жаль, так і війна не змінює літературу.

Гомер трохи молодший за Троянську війну, але, очевидно, під час Троянської війни теж були свої співці. Це паралельні речі. Вони не змінюють одна одну.

«Письмо — не терапія. Це відповідальність і потреба сказати»

А наскільки для вас письмо — це форма терапії, а наскільки інструмент боротьби?

Якщо використовувати письмо як форму терапії, то виходить, що ти свої проблеми звалюєш на людей. Ти з себе скидаєш, а інших ними вантажиш.

Я доросла дівчинка. Це у двадцять років може бути терапія: «я пишу, бо нещасливе кохання». Так пишуться дебютні романи. Франсуаза Саган так написала свій перший роман.

А я пишу, бо хочу щось сказати. Бо мене розпирає. Але це не розказується — це виписується. Якби це можна було просто розказати журналістові, то книжки були б не потрібні.

«Журналісти отримують вижимку з того, що народжувалося десятиліттями»

Тобто вам важко відповідати на запитання, що саме вас «розпирає»?

Ну реально — навіщо? Ви, журналісти, отримуєте профанні, найстисліші форми того, що найкращі уми людства виношували десятиліттями. А потім з цього робиться вижимка, компендія, загальний наратив.

Це все вторинне, третинне, четвертинне. А література — первинна.

«Європейське сприйняття України змінилося радикально»

Як повномасштабна війна змінила європейське сприйняття України? Чи достатньо це розуміння глибоке?

Я про це багато говорила і писала. Найбільш розлога відповідь — у моїй книжці «Наша Європа», яку я видала минулого року.

Світ дуже змінився. Україна дуже змінилася. І відповідно — змінилося сприйняття України. За чотири роки радикально помінялося дуже багато.

«Культура не може замінити контрпропаганду держави»

Чи може культура бути ефективнішою за дипломатів у боротьбі з російською пропагандою?

Я не знаю, як дипломатія може боротися з пропагандою. Пропагандою має боротися контрпропаганда. Тобто держава. Кожна держава має займатися інформаційною гігієною своїх громадян.

Я знаю, що Україна цим не займалася всі 30 років і не займається досі. Не на тому етапі, на якому мала б.

Недостатньо випустити когось, хто робитиме дайджест російської пропаганди й казатиме: «дивіться, які вони дурні». Бо ти насправді переказуєш ці пропагандистські канали тим, хто, можливо, і не побачив би їх.

Це не контрпропаганда. На державному рівні її немає.

«Так не буває: на одне запитання — відповідь на шість дисертацій»

Але чи культура може працювати як противага?

Культура працює у своєму форматі. Функцією культури не може бути лише контрпропаганда. Може бути, але це надто загальне питання.

Тут треба шість дисертацій написати. А ви хочете це у форматі «поцілуй мене з розгону». Так не буває.

«Мене тримає почуття сенсу і відповідальності»

Що вас тримає в ресурсі в часі постійної турбулентності?

Якось у мене не було з цим проблем. У мене є почуття сенсу того, що я роблю. Є відповідальність перед тим і перед тими, кого я люблю. Це дуже допомагає.

Треба любити те, що робиш, і розуміти — навіщо ти це робиш. Якщо воно нав’язане зверху — ресурс швидко вичерпується.

 «Ти сама це вибрала — і тоді немає питання “де мій ресурс?”»

Ви казали, що ресурс тримається, коли є внутрішній вибір. Чи був у вас такий життєвий урок?

Мені колись це пояснила Ірена Козак — зв’язкова Шухевича. Я приїжджала до неї в Мюнхен, коли писала «Музей покинутих секретів».

Вона розповідала, як у 17 років, з інтелігентної родини, мусила удавати селянку, возитися з коровою, важка зима, фізичне виснаження. Стояла коло корови й плакала — і раптом їй стрельнуло в голову: «Ти ж сама це вибрала».

Якщо ти сама це вибрала — тоді немає питання, як ти можеш бути не в ресурсі.

А якщо ти найманий працівник — тоді можна нити: «президент ідіот», «мені не доплатили», «мені не долили». Але коли ти служиш із власного вибору — це твій ресурс.

«Дім в Україні — це те, що завжди можна втратити»

Чи змінилося ваше ставлення до поняття «дім»?

Складне питання. У мене виявилося, що є багато травматичних закладок від попередніх поколінь. Втрата дому проходить через родинну історію.

Дім — як щось, що можна втратити. Ніби страх мати дім як результат травми.

Ми довго збиралися купувати будинок, навіть торгувалися за містом. Але зараз виявилося, що мати три квартири в різних місцях — найпрактичніше. Пересиджуєш там, пересиджуєш там. Переходиш з міста в місто, як з ноги на ногу.

Чи це дім? Ні, це не дім. 

«У нас не було маєтків із листами з XVI століття. У нас усе горіло»

А що для вас тоді «справжній дім»?

Уявлення про дім — це англосаксонська культура. Маєток, де на горищі можна знайти листи пра-пра-прадіда з XVI століття.

Нема в нас таких домів. Не про нас писали ті саги. У нас усе горіло, знищувалося. Кожні два-три покоління жінки хапали дітей і тікали в чому стояли.

Ось така у нас геолокація.

І, відповідаючи на питання, з війною я якось заспокоїлася на цьому ґрунті. Тема закрилася.

У мене є три квартири, в яких я можу пережити війну.

Розмова з Оксаною Забужко — це завжди більше, ніж просто інтерв’ю. Це зіткнення з тверезою правдою про культуру, державу і травми, які українці несуть поколіннями. Письменниця переконана: війна може ламати плани й перебивати романи, але вона не здатна знищити літературу. Бо література — старша. І саме вона фіксує те, що намагаються стерти: пам’ять, сенси й право народу на власний голос.

Джерело інформації: 44.ua