«Нас тут ніхто не врятує»: інтерв’ю з українкою в Бахрейні про війну на Близькому Сході
Поки весь світ стежить за ескалацією на Близькому Сході, українці, які опинилися в регіоні, змушені знову переживати знайомий жах. Цього разу — в чужій країні, без рідних поруч і без гарантій безпеки.
Євгенія — фітнес-тренерка з Донеччини, яка з 2021 року живе в Бахрейні. У розмові з проєктом «Каштан.Інтерв’ю» вона розповіла, як невелике острівне королівство опинилося на передовій протистояння з Іраном, чи працює тамтешня ППО, чому місцеві не панікують і чому рідні з України в один голос радять їй негайно виїжджати.
Марина Клим: Ви в Бахрейні, наскільки я розумію. Розкажіть коротко, де ви зараз перебуваєте і чим займаєтесь?
Євгенія: Так, звичайно. Мене звати Євгенія, я живу в Королівстві Бахрейн. Це дуже маленьке острівне королівство, острівець маленький. Тут локалізувати якесь місто в принципі неможливо, тому що це по суті одне маленьке містечко — 100 км у довжину, і це все, що в нас є.
Родом я з Мирнограда Донецької області. Потім переїхала навчатись до Києва на фітнес-тренерку. Власне, за фахом і працюю в Бахрейні. Я фітнес-тренерка, живу тут із 2021 року.
Марина: Тобто ви виїхали з України в 21-му році. А хтось залишився вдома, у Донецькій області?
Євгенія: Так. У мене залишилися батьки, і в принципі всі рідні. Батьки мігрували з Мирнограда, тому що ми втратили там житло. Мирноград був окупований. Наразі вони перебувають у Дніпрі. Мама втратила роботу, тато працює. Вони внутрішньо переміщені особи.
Марина: Чому обрали саме Бахрейн?
Євгенія: У 2017 році я вперше поїхала з України працювати. Я працювала в Сполучених Штатах Америки на круїзному лайнері — теж тренеркою. Мені сподобалась атмосфера: приїжджати, пробувати жити в різних країнах, у різних частинах світу. Я прониклася цією ідеєю.
У цьому регіоні на той момент були непогані пропозиції для тренерів, він був ще свіжий, невідкритий, мало хто сюди їхав. Я подумала: «Окей, це щось екзотичне, треба приїхати». Так склались обставини, що я тут і залишилась. Думала, що на пару років, але коли почалась війна, у мене трошки лімітовані можливості для переїзду — треба мати фінансову подушку, щоб допомагати батькам і собі. Тому наразі залишаюсь тут, уже прижилася.
Марина: Сильно відрізняється життя в Україні від життя в Бахрейні? Які особливості ви помітили одразу?
Євгенія: Це зовсім інша релігія. Тут іслам, і в принципі все життя продиктоване релігією. Тоді як Україна — світська держава. У нас віра є, люди вірять, але для нас закон — це Конституція, соціальні норми. А тут закон — це слово Боже. Що Бог сказав, те й найголовніше.
Наведу приклад: зараз у нас священний місяць посту — Рамадан. І все закрите. Їсти й пити вдень не можна, на вулиці за це штраф. Закриті всі кафе, магазини. Усе відкривається тільки ввечері, після заходу сонця. І це правило накладається на всіх, включно з нами, експатами.
Марина: Розкажіть, що зараз відбувається в Бахрейні. Яка безпекова ситуація? Чи чули ви вибухи, роботу ППО?
Євгенія: Так, чутно все. ППО працює. Якщо глянути на карту, ми знаходимось у першому ряду біля Ірану — прямо навпроти. До нас летить, і ми спостерігаємо це як на фронтовій лінії. Бачимо багато «шахедів». Балістика й «шахеди». Ми чуємо роботу ППО, чуємо, як збивають, бачили, як «шахеди» літали над нами — збивали прямо над домом. Було гучно, вікна тряслися. Думаю, українцям це не нове, ми це вже проходили.
Чотири дні, п’ятий пішов. Постійно гучно. Перший день був дуже гучний, зараз трошки менше.
Марина: Як працює система оповіщення?
Євгенія: Зараз вони трошки налагодили систему сирен. Але перші дні було взагалі незрозуміло: то сирена гуде — нічого не відбувається, то сирени немає, тривогу не оголошують — але щось летить і вибухає.
Загалом збивають майже все. Було кілька прильотів — точно знаю по американських військових базах. Тут дві військові бази США, це є у відкритих джерелах. Було два прильоти по базах. Наскільки я знаю, персонал евакуювали. Також був приліт по житловому будинку — я думаю, це було в новинах. Ходять плітки, що там жив хтось із військових начальників, але це не підтверджено. Будинок згорів, людей евакуювали. Є жертви: одна людина загинула від уламків — чоловік із Пакистану, 38 років. Пакистанська спільнота тут велика, зараз його транспортуватимуть додому. Сумна історія. Більше з місцевих ніхто не постраждав.
Марина: А сповіщення на телефон приходять?
Євгенія: Так, приходять сповіщення на телефон — на кшталт нашого застосунку «Тривога». Тут такого додатка немає, просто приходять повідомлення: «Тривога, пройдіть в укриття, будьте в безпеці». Через них ми й отримуємо інформацію.
Якоїсь спеціальної комунікації від влади не було. Тільки вчора король вийшов, відвідав госпіталь, пройшовся місцями — щоб люди не панікували, бачили, що королівська сім’я на місці, ніхто не втік.
Марина: А серед людей є паніка?
Євгенія: Ні, взагалі немає. Усі спокійні. Вчора в кафе було повно людей. Вони дуже впевнені у своїй ППО, у своїх військових. Упевнені, що все буде добре. Знаєте, як у нас мем «два-три тижні»? Тут усі впевнені, що це на два-три тижні, ППО все зіб’є, усе буде добре. Ходимо в кафе, постимося, живемо своїм життям.
Марина: А є якісь протоколи безпеки? Тривожні валізки, укриття?
Євгенія: Уся комунікація — у Twitter (X) та Instagram-каналах місцевих «газет». Вони публікують рекомендації щодо тривожних валізок і списки укриттів. Укриття — це по суті парковки в торговельних центрах і в школах. Не спеціальні бункери, а просто підземні паркінги, мінус перший поверх.
У нас на районі є ТРЦ, там укриття на 5000 людей. У перший день ми туди спускались, коли було найгучніше. Потім потреби не було.
Марина: А ви зібрали тривожну валізку?
Євгенія: Ми ж уже навчені життям. Орієнтуємось також на те, що каже американське посольство — це ж їхні бази, вони знають, що відбувається зсередини. Від нашого посольства теж є рекомендації, але в Бахрейні немає прямого представництва — воно спільне з ОАЕ. Вони запостили форму, яку можна заповнити, щоб мали контакти, і дали базові рекомендації.
Американці своїх громадян обдзвонили й попросили виїхати за можливості, але за власний кошт. Евакуаційних рейсів поки ніхто не проводить.
Марина: А в побуті щось змінилося? Черги, дефіцит, трафік?
Євгенія: Знаєте, ні. Усе спокійно. Трошки менше людей на вулицях, трафік менший, менше відвідувачів у ТРЦ. Але це тому, що багатьох перевели на онлайн: усі школи на дистанційці, офісні працівники теж не їздять — багатоповерхівки, офіси, це підвищена небезпека.
Але черг у магазинах немає, дефіцитів нема. Бахрейнці дуже спокійні. Не знаю, чи то голодування в Рамадан так впливає, але вони такі розслаблені, не напрягаються.
Марина: Ви почуваєтеся захищеною як іноземка?
Євгенія: Нам спокійно, тому що ми бачимо роботу ППО, усе збивається. Немає приводів для паніки. Я б переживала, якби вимкнули світло — у нас насувається +50°, кондиціонери не працюватимуть. Або якби відключили воду — тут немає джерел прісної води, тільки море. От це був би привід для паніки.
А зараз основний дискомфорт — вибухи в небі та закритий авіапростір. Аеропорт не працює. Виїхати можемо тільки по мосту до Саудівської Аравії — 26 км. Це єдиний маршрут. От це тривожно.
А так — усе нормально. Але ми плануємо виїжджати. Бо як мігранти — ми тут чужі. Місцеві можуть поїхати до батьків, обійняти маму — і вже спокійніше. У нас такої можливості немає. Ми тут нікому не потрібні.
Марина: А куди плануєте переїжджати?
Євгенія: Спочатку до Саудівської Аравії, а далі побачимо. Куди буде недорого полетіти. Ми вже знаємо, як швидко може змінитися ситуація. Треба бути там, звідки є кілька варіантів виїзду. На острові — тільки один. А на материку — там і машина, і потяг, і літак.
Марина: Багато українців у Бахрейні? Є спільнота?
Євгенія: Так, є WhatsApp-чати, спілкуємось. Нас небагато. Є дівчата-бортпровідниці, багато хто працює в розважальній сфері — співаки, співачки, артисти балету, фітнес-тренери. Тримаємось гуртом.
Марина: Вони теж планують виїжджати?
Євгенія: Хто як. Хтось хоче виїхати, якщо є можливість. Але робота працює. Не дали повного зеленого світла, що можна поїхати. Когось відпустили, хтось на готові — але все працює.
Марина: Якщо чуєте сирену — спускаєтесь в укриття?
Євгенія: Не рекомендую робити, як я, але ні, не спускаємось. Сирена звучить 10 разів на день. На паркінгу жарко, +30°, немає кондиціонерів. Треба сидіти в машині з увімкненим двигуном, палити пальне, заважати іншим. Спати в машині — не варіант. Тому спимо вдома, сподіваємось на краще.
Марина: Чи правда, що збивають високо і падають лише уламки?
Євгенія: Так. Майже все збивають з дуже високим відсотком. «Шахеди» збивали високо — дивишся, вибух у небі, за 5 секунд доходить звукова хвиля. Це кілометри. Нічого не падає, ніяких пошкоджень.
Трохи прилетіло по базах — балістичні ракети. Мені здається, вони навіть не встигали дати тривогу. Ракета вже прилетіла — потім сирена гуде. Швидкість висока.
Марина: Які питання найчастіше ставлять рідні з України?
Євгенія: Питають: «І там дістало? Знову? Сіквел, поїхали». Жартуємо, бо плакати сенсу нема. Усі кажуть: «Виїжджайте, не сидіть, виїжджайте!» Бо всі вже проходили це — з Маріуполем, зі сходом. Багато моїх друзів думали: «Ой, зараз пересидимо, трошки — і налагодиться». А потім це дуже дорого коштувало.
Тому всі кричать: «Виїжджайте будь-якою ціною, якнайшвидше!» Але не все так просто — сів і поїхав. Треба підтягнути справи. Але ми плануємо виїхати. Бо на чужбині це все важко сприймається. Розумієш: ніхто не допоможе, не врятує.
Марина: Дякую вам, Євгеніє. Бажаємо спокою, миру, безпеки. Щоб ви реалізовували свої таланти там, де хочете, і щоб усе було добре.
Євгенія: Дякую вам.
Джерело інформації: Київ 24 NEWS