«Галявина казок» як поле боротьби наративів
«Галявина казок» як поле боротьби наративівКолаж: Каштан NEWS
Початки дитячої літератури сягають міфосвідомості. Від давніх часів людство пояснювало хаос світу через наративи – міфи й казки, у яких формувалися уявлення про небезпеку, захист і правила співжиття. З часом світ ускладнювався, й разом із ним – і самі наративи: від космогонічних міфів до побутових казок, від усної традиції до книжкових форм
Казка стала способом «навчати через образ». Вона поєднує в собі фантастичне з моральним, вводить дитину в структури культури. З погляду психоаналітичної традиції, саме через тканину казки дитина переносить власний внутрішній об’єктний світ: страхи, бажання, материнські й батьківські фігури. Уявно вона формує внутрішню сцену, де казкові персонажі стають носіями її власних переживань і конфліктів. Водночас казка надає дитині зовнішній каркас – Іншого (у лаканівському розумінні – інституційний порядок, закон, мовні правила). Сюжети і правила гри в них символізують порядок, закони, табу, тобто ті структури, що виходять за межі індивідуального досвіду, але згодом визначають соціальне існування. У такий спосіб дитина не лише «грає» свої внутрішні фантазії на казковій сцені, а й убирає в себе культурну матрицю: хто є добрим і злим, що таке обман, допомога, зрада, відплата.
Цей подвійний процес – проєкція внутрішнього та інтеріоризація зовнішнього – творить фундаментальні пресупозиції (несвідоме первинне припущення, установка, котра виникає з дитячого досвіду і надалі визначає наше сприйняття світу). Саме пресупозиція стає тією глибинною матрицею, яка визначає спосіб реагування на життєві ситуації задовго до того, як людина починає аналізувати їх свідомо.
Тож, все має емоційний відтінок різної складності і лишає слід у психіці. Герої стають внутрішніми фігурами, а сюжет – сценарієм, який повторюється у психічному «театрі». Навіть, якщо сьогодні ми пом’якшуємо тексти, прибираючи з них жорстокість, культурна пам’ять зберігає слід того, що колись це було нормою.
Жан-Франсуа Ліотар
Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар розрізняв наративне й ненаративне знання. Якщо наука працює з фактами, що легко забуваються без емоційного підкріплення, то казка діє через образи й афект. Вона інтеріоризується (закарбовується), залишаючи слід у психіці, адже її образи «переживаються», а не просто фіксуються. Саме тому казка не замикається на дитячому віці. Вона закарбовується внутрішньо як механізм передачі несвідомого – досвіду травм, надій і перемог, які дитина сприймає як власні. Саме тому казки продовжують оновлюватися й сьогодні, стаючи матеріалом для осмислення соціальних змін, війни чи фемінного досвіду.
Радянська педагогічна машина
У цьому ж контексті показовим є приклад Корнія Чуковського. Його «Мойдодир» чи «Федорине горе» виросли з лінгвістичного дослідження «Від двох до п’яти». Він уважно спостерігав за дитячим мовленням, перетворивши його на джерело образів, які формували уяву дитини. Проте в радянському контексті ця література стала ще й ідеологічним інструментом. Через гру й риму дітям прищеплювали «правильні» норми поведінки. Це показує, наскільки легко наративне знання перетворюється на маніпулятивне.
Чому казка актуальна
У світі, який Ліотар описав як фрагментарний і плюралістичний, казка все одно присутня, бо універсальна – її легко застосовувати і в кіно, і в театрі, і в урбаністичному просторі. В Києві ми бачимо це буквально: казкові персонажі на фасадах, у парках, артпросторах.
«Галявина казок» – хибна ідентичність
Однією з чарівних локацій Києва є «Галявина казок», що на перший погляд здається безневинною. Побудована в 2018 році, місцина з такою промовистою назвою, як «Галявина казок», логічно мала б бути присвячена саме українським сюжетам, проте в реальності цей простір перетворився на своєрідний музей колоніальної свідомості. Поряд з українськими героями тут зібрані російські, радянські й західноєвропейські персонажі. Назва обіцяє одне, а функція демонструє зовсім інший концепт. Такий дисонанс робить «галявину» не стільки місцем дитячої уяви, скільки полем боротьби наративів.
У радянські часи це видавалося за «норму» – усі казки світу вважалися рівноцінними, а дитина мала зростати в атмосфері космополітичного «братерства». Втім нині зрозуміло, що за такою універсальністю ховалося викорінення автентики. Сьогодні доречно переглянути цю спадщину, адже ми усвідомлюємо, що наративи формують свідомість та вплітаються у несвідоме ще до раціонального мислення. Дитина, яка бачить передусім чужих персонажів, не відчуває глибинного зв’язку з власною культурою.
Отож, з-поміж українських персонажів на «Галявині казок» культивуються імперські образи, що несуть маркери колоніального минулого.
«Царівна-жаба». У цьому сюжеті закладено пасивне очікування, де герой перемагає не через дію, а завдяки «чарівному фатуму». Це формує пресупозицію покори та залежності від вищої сили, що суперечить активним архетипам українських героїв.
«Баба-Яга». У російському варіанті вона постає не лише як демон, а як амбівалентна вихователька. Проте в просторі колоніальної свідомості цей образ – чужий, що маркує дитячі страхи «чужого лісу», а не власної міфології.
«Алєнькій цвєточєк». Цей сюжет насаджував російське «сімейне» уявлення про жіночу жертовність і прийняття. Він підсвідомо програмував дівчинку на роль «тихої рятівниці», яка долає чудовисько любов’ю.
Включення цих образів підживлювало ілюзію «спільної культури». Але фактично це була форма асиміляції, коли чужі архетипи займали простір, де мали стояти власні.
Західноєвропейські персонажі також інтегровані у простір «галявини», проте вони мають інший статус. Їх не можна назвати колоніальними, адже вони радше віддзеркалюють відкритість до світу без нав’язування.
«Кіт у чоботях» – стратег, котрий вчить, що інтелект може перемогти грубу силу.
«Золотий гусак» – легка притча про доброту й сміх, де мораль універсальна й не конфліктує з українським кодом.
Ці казки – радше «гості», що відкривають вікно в інші культури. Вони корисні як розширення горизонту, але не повинні становити основу простору.
Автентичні сенси
Своєю чергою, український сегмент галявини вдалось ідентифікувати лише через присутність таких відомих героїв: «Івасик-Телесик», «Ох» та образ «водяника».
«Івасик-Телесик» – не просто оповідь про хитрого хлопчика, а згорнута інструкція поведінки в умовах загрози. Казка про Івасика вже починається із символічного мотиву – дитина не дана природою, а вирізьблена з дерева, тобто дитина – результат праці й колективної волі, а не лише біології. Основний конфлікт розгортається тоді, коли Телесик відгукується на фальшивий материнський голос Зміївни. Тож, небезпека приходить не ззовні, а під маскою «свого» і є фальшивим об’єктом. Сцена печі (Баба-Яка садить Івасика на лопату) втілює загрозливу травму, що хлопець може втратити власну суб’єктність через поглинання. Втім, завдяки кмітливості хлопця відбувається інверсія, і герой замість бути жертвою печі – сам штовхає нападницю до смерті. Рятунок через лебедів показує, що допомога настає не одразу, і щоб знайти союзників, необхідно вміти витримати відмову й спробувати ще раз.
Казка закладає модель формування меж довіри. Як відрізнити свій і чужий голос, не повернутися в регресивне тепло і долати страх активністю й кмітливістю. Івасик навчає дитину внутрішній «гігієні довіри» та вмінню шукати шлях до бажаного.
«Ох» – у бідних діда й баби виріс син-лежень, що двадцять років пролежав на печі. Вирушивши з батьком «у люди», він випадково стає слугою лісового царя Оха – крихітного діда із зеленою бородою, який живе в пеньку. Угода між батьком і лісовим духом проста – хлопець служить, доки батько зможе впізнати його серед перевтілень.
У зеленому підземному царстві Ох виховує героя радикально і жорстко, коли той лінується, тричі спалює його живцем і оживляє живущою водою. Це шокуюча для сучасної свідомості сцена, але в архаїчному коді вона є ініціацією через смерть і відродження. Хлопець «згорає» як стара істота і воскресає як козак – сильний, працьовитий, здатний до дії, майже як у міфології про птаха-фенікса.
Завдяки підказці чарівного вихреста батько впізнає сина, коли той обертається на голуба, що сидить осторонь і не клює зерно. Повернувшись додому, герой демонструє нову розумну здатність – він сам обертається то хортом, то соколом, то конем, продає себе панам, а потім утікає й приносить гроші в дім. Це вже не лінивий хлопець, а моторний і винахідливий молодець, який поєднує тілесну силу й народну кмітливість.
Отже, на початку історії хлопець уособлює інфантильність, уникаючи праці та відповідальності. Поява Оха руйнує цю ілюзію. Ох виступає триангуляційною фігурою (посередником), котра через випробування закладає в хлопця певні життєві правила, аби відбувся процес сепарації. Спалення – це символічна смерть старого «я», болісний розрив із дитячою залежністю. І наприкінці перевтілень герой постає вже сформованим суб’єктом, здатним діяти, витримувати й брати відповідальність.
«Ох» – казка-ініціація, котра натякає, що справжнє дорослішання неможливе без досвіду болю, втрати та внутрішнього «згоряння». Ох – це не просто страшний демон, а «жорсткий наставник», що не заспокоює, а випробовує, проте саме завдяки цьому суб’єкт виходить із інфантильності. Ця амбівалентність злого героя характерна для українського фольклору, коли демонічне може стати рушієм зростання, а вихід із залежності завжди можливий через хитрість, волю й витримку. Так хлопець проходить інфантильні стадії та навчається витримувати тривожність і трансформувати себе самостійно.
«Водяник і млин» – не лише страшна оповідь про домовика води, а цілий коментар до людської жадібності та кордонів між культурою і стихією. В народній уяві Водяник живе під млиновим колесом, у темній глибині, де гуркіт води змішується з гуркотом жорен. Саме ця точка – межа: млин, де людська праця намагається підкорити стихію, стає місцем появи потойбічного.
У різних версіях міфу він або вимагає жертви, або карає за користолюбство. В одній казці млинар укладає угоду, віддаючи першого, хто ступить на млин – і це виявляється його власна матір. У другій варіації селяни мають перехитрити Водяника, бо він шкодить жорнам і не дає молоти зерно. Та в усіх випадках повторюється одна ідея – жадібність, пиха, зневага до слабших обертаються проти людини через «силу води».
Водяник у цій міфосистемі – живий суб’єкт, здатний відповісти на людське втручання. Млин символізує культуру, що намагається приборкати стихію. Тож казка відтворює космічний баланс: той, хто бере занадто багато, буде втягнутий у глибину.
Тобто, така казка вводить у внутрішній світ образ «караючого об’єкта» – страшного, проте необхідного для формування совісті. Водяник у казках – це втілений контроль, який виходить із глибин і змушує людину переглянути власні бажання. Він учить дитину, що жадібність не лишається без відповіді, що стихія завжди сильніша, а справжня перемога можлива лише там, де відмовляєшся від надміру. Це урок обмеження і відповідальності – та сама «глибина», яку сучасне суспільство часто забуває.
Тож, на відміну від західноєвропейського та російського наративів, український міфологічний світогляд демонструє тяглість землі, праці та солідарності громади, відтворюючи архетипічний образ Матері-Землі як первинного контейнера (у сенсі Вільфреда Біона означає фігуру, здатну утримати складні переживання і не зруйнуватися). Тобто символічно українці звертаються до землі.
Герої, які зазвичай не є царевичами чи лицарями, а простими дітьми або сиротами, символізують «Я», яке формується не у відриві від колективу, а через його підтримку та роботу. Це відповідає нарцисичній травмі українського народу: відсутності гарантованої зовнішньої «влади-захисту» (царя, Бога-чудотворця) і необхідності розраховувати на власні ресурси.
На несвідомому рівні українська казка показує, що порятунок чи перемога завжди йде через інтеріоризацію (вбирання у себе) праці, кмітливості та витривалості, а не через подвиги, як це частіше відбувається у західній літературі, або ж через «чудо» та «милість царя», як це часто буває у російській традиції. Український сюжет радше тренує цілісну особистість через виживання. Наприклад, як це було в історії про Івасика-Телесика: коли загроза приходить у масці знайомого, психіка вчиться розрізняти справжнє і підроблене, опиратися спокусі чужого голосу, зберігати контакт із «своїм» ґрунтом.
Ще одним показовим моментом «Івасика-Телесика» є ілюстрація тодішньої свідомості киян, котра потребує перегляду власне сьогодні, коли ми краще розуміємо, що означає «чужий голос у своїй хаті».
Тому «Галявина казок» у Києві є важливим лакмусовим папірцем культурної політики. І сьогодні питання стоїть інакше: чиї обличчя має бачити дитина на «галявині»? Якщо цей простір справді має ім’я «Галявина казок», логічно, щоб саме українські сюжети формували його серцевину, а відтак і колективну ідентичність. Це місце показує, наскільки ми готові усвідомлювати власне коріння й пропонувати дітям не хаотичний мікс чужих сюжетів, а впорядкований світ власних архетипів, відкритий до інших, проте на власних умовах.
Дарія ФРОЛОВА
Джерело інформації: Київ 24 NEWS