Київ у темряві зали: історія кінотеатрів

26 Жов 2025

Колаж: Каштан NEWS

Історія київських кінотеатрів бере свій початок ще наприкінці ХІХ століття

Першою передумовою поширення такого виду мистецтва був показ «рухомих картин» у грудні 1896 року в приміщенні театру Бергоньє, орендованому відомим театральним підприємцем Миколою Соловцовим. Ця подія сталася менше ніж за рік після сенсаційного дебюту кінематографа братів Люм’єр у Парижі. Тож київська публіка сприйняла новинку з великим ентузіазмом: за перші три з половиною місяці в Бергоньє відбулося 52 кіносеанси. В ті роки кінозали ще не будувалися, а тому кіносеанси проводили в орендованих електрифікованих приміщеннях. Тобто, власники кінопроектора шукали локації з електрикою. Це швидко показало перспективність нового бізнесу, й підприємці почали цікавитись кінематографом.

Листівка 1890-х років. Театр Бергоньє

Перші стаціонарні кінотеатри в Києві створюють на початку XX століття. Так, 1906 року підприємець С. Френкель відкрив один із перших постійних кінотеатрів на розі Хрещатика і Прорізної, у будинку Російського страхового товариства. Він же створив у місті першу прокатну контору фільмів, а згодом – перше в країні акціонерне кінематографічне товариство, що професійно зайнялося кінопрокатом. Починаючи з 1907 року на головній вулиці Києва працювало вже кілька «сінематографів». Зокрема, на Хрещатику існували кінотеатри під назвами «Весь мир», «Експрес», «Новый Мир», «Оаза» та інші.

Глядацька зала кінотеатру Шанцера

Серед успішних кінопіонерів був Антон Шанцер – підприємець галицького походження. 24 грудня 1912 року на Хрещатику відкрився його «Grand-Theatre Express». Цей величний кінопалац у стилі неокласики вміщував понад 1000 глядачів і вразив сучасників розкішним інтер’єром та технічними новаціями. Залу облаштували протипожежними заходами: численними виходами, вентильованим приміщенням та ізольованою кінопроекційною кімнатою – адже використання легкозаймистої нітроплівки становило небезпеку займання. Комфорт для публіки теж був на висоті. У глядацькій залі, оформленій у вишуканому грецькому стилі, були м’які крісла з відкидними сидіннями, а підлога мала зручний нахил для кращого огляду екрану.

Антон Шанцер

Шанцер збудував театр власним коштом (майже 200 тисяч рублів) за домовленістю з міською владою, в обмін на право експлуатації протягом 12 років, після чого будівля безкоштовно переходила у власність міста. На час відкриття це був один із найкращих кінотеатрів України.

Кінотеатр «Екран» на Берестейському проспекті, що раніше носив назви «Міраж», «імені 1-го Травня», «Експрес». Побудований підприємцем Іллею Штейном 1911 року

На початку 1910-х років відвідини кіно міцно увійшли в моду киян. До 1913 року в місті діяло вже понад сорок кінотеатрів, з них майже десять розташовувалися на Хрещатику – головній артерії міського життя. Кінотеатри відкривали не лише в центрі, а й у популярних передмістях-курортах, де відпочивали кияни. Наприклад, у Святошині чи Дарниці облаштовували літні павільйони для показу фільмів. Репертуар дореволюційних кінотеатрів Києва складався переважно з короткометражних німих фільмів іноземного та російського виробництв, драм і комедій, документальних хронік. Проте вже тоді цензура звертала увагу на зміст нової розваги. Відомий випадок, коли в 1898 році царська влада офіційно заборонила показ під час кіносеансів кадрів із зображенням Христа, Богородиці та святих.

Не менш цікаво й те, що вже тоді кінопідприємці стикалися з таким явищем, як кінопіратство: деякі менш доброчесні власники демонстрували фільми, нелегально придбані без дозволу правовласників, не вказуючи в афішах ні режисера, ні акторів, ні країну виробництва.

Кіно в радянський період

Перша світова війна і подальші революційні події докорінно змінили кіноіндустрію. Радянська влада швидко оцінила силу кінематографа як засобу масового впливу. Відомий вислів Леніна про те, що «з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», часто цитують не зовсім у контексті. Насправді Ленін наголошував на необхідності створення нових фільмів із комуністичними ідеями, особливо кінохроніки. Кіно, за задумом більшовиків, мало виховувати «правильного» глядача й слугувати пропагандистським цілям. Задля контролю над цією сферою вже в перші роки радянської влади всі приватні кінотеатри були націоналізовані. Так, 1923 року в Києві було реквізовано 22 кінотеатри, переважно в центрі міста. Більшість із них перейменували на безликі номери: кінотеатри отримали назви «Держкіно №1», «Держкіно №2» тощо. За кілька років система нумерації усталилася, і станом на 1929 рік налічувалось 12 державних кінотеатрів. Деякі з них розташовувалися в колишніх дореволюційних будівлях, інші – у пристосованих приміщеннях на околицях, клубах та будинках культури.

Репертуар кінотеатрів у 1920-1930-х роках відповідав партійним настановам. Перед сеансами часто демонстрували пропагандистські кіножурнали і документальні стрічки про успіхи влади. В ігрових фільмах публіці прищеплювали потрібні настрої: вихідців із села зображали як потенційних куркулів або підступних мужиків, а радянських вождів зустрічали оплесками. Попри ідеологічне навантаження, похід у кіно залишався для глядачів улюбленою розвагою. В містах відвідини кіно були подією: глядачі заздалегідь зустрічалися компаніями, спілкувалися в кінотеатрі перед показом, відвідували буфет, слухали естрадні номери, що нерідко передували фільму, а після перегляду ще прогулювалися вечірнім Хрещатиком.

Будівництво кінотеатру «Жовтень»

1930 року на вулиці Костянтинівській, 26, відкрився перший спеціально збудований кінотеатр – досі фільми демонструвалися або в переобладнаних дореволюційних залах, або в пристосованих приміщеннях. Новий кінотеатр, зведений у стилі конструктивізму на Подолі, отримав назву «9-те Держкіно», а з кінця 1940-х його перейменували на «Жовтень». Назву принципово не перекладали російською навіть за часів СРСР. Кутова будівля кінотеатру «Жовтень» відкрилася 8 листопада 1930 року, що символічно присвячувалося 13-й річниці Жовтневої революції. Кінотеатр швидко набув статус зразковості. Його зала вміщувала майже 800 глядачів.

У цей період (кінець 1920-х – початок 1930-х) створюється потужна виробнича база кінематографа – кінофабрика ВУФКУ. 1928 року на Шулявці було завершено її будівництво. Згодом ця кінофабрика почала називатися Київською кіностудією художніх фільмів (нині – імені Олександра Довженка). Відтоді столиця стала центром українського кіномистецтва.

Проєкт кінотеатру «Форум»

На середину 1930-х мережа кінотеатрів у Києві розширювалася, планували грандіозні проєкти. Так, під керівництвом архітектора В. Рикова розробили проєкт кінотеатру «Форум» – найбільшого в місті, у стилі сталінського ампіру, на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська), 19. Там планували побудувати двозальний кіноцентр на 1200 місць, однак через фінансові труднощі та початок Другої світової війни цей проєкт не встигли реалізувати.

Кінотеатр «Колос», 1970-ті

Натомість працювали менші районні кінотеатри. Наприклад, у 1930-х функціонували кінотеатри імені Шевченка на вулиці Саксаганського, «Іскра» на вулиці Урицького (нині Липківського), «Буревісник» на Подолі та інші. Деякі з них розташовувалися в пристосованих будівлях (наприклад, «Іскра» займала перший поверх житлового будинку), а інші – навіть у переобладнаних дерев’яних спорудах. Показовим був кінотеатр «Колос» на Житньому ринку, що розташовувався в старому дерев’яному павільйоні серед базару. Будівля була розрахована на масового глядача. Незважаючи на гуркіт від трамваїв та простий інтер’єр, кінотеатр користувався попитом серед пролетаріату та проіснував до кінця 1970-х.

Київ 1941 року. Підрив Хрещатика

У вересні 1941 року, внаслідок операції НКВС, історичний Хрещатик вигорів ущент. Разом із будівлями були втрачені й усі довоєнні кінотеатри центральної частини міста. Після визволення Києва довелося фактично заново відбудовувати мережу кінопрокату. Тож у повоєнні роки в столиці відкривають десятки нових кінотеатрів. Так, у листопаді 1952 року на Великій Васильківській, 19, нарешті відкрився кінотеатр «Київ», будівництво котрого було задумане ще до війни. У 1958 році запрацював відновлений кінотеатр на вулиці Шота Руставелі, 19, – легендарна «Кінопанорама», перший панорамний кінотеатр СРСР, обладнаний для показу широкоформатних стрічок. У 1960-ті – на початку 1980-х щороку відкривали нові кінозали: імені Олександра Довженка (1962), «Україна» (1964), «Аврора» (1966), «Відрадний» (1967), «Краків» (1968), «Лейпциг» (1974), «Київська Русь» (1982) та інші. Станом на 1984 рік у столиці працювали 73 кінотеатри та стаціонарні кіноустановки. Майже кожен мікрорайон мав власний кінотеатр.

Занепад кінотеатрів

До кінця 1980-х ситуація починає змінюватися. З одного боку, стрімко увійшло в побут телебачення, а з іншого боку – у містах почали поширюватися відеомагнітофони та «відеосалони», де демонстрували зарубіжні бойовики та інші фільми, недоступні в офіційному прокаті. Водночас економічні проблеми часів перебудови і розпаду СРСР призвели до масового закриття кінотеатрів, що розпочалося ще наприкінці 1980-х, та прискорилось в економічно складні 1990-ті. Як наслідок – численні кінотеатри було зачинено, багато приміщень перепрофільовано під магазини, офіси або просто залишено напризволяще та зруйновано.

Кінотеатр «Україна»

За лічені роки мережа кінотеатрів України різко скоротилася: у селах вони практично зникли, а в містах вижили лише деякі зали. У центрі Києва закрилися навіть культові кінотеатри. Приміром, легендарний широкоформатний кінотеатр «Україна», який було відкрито на вулиці Городецького ще 1964 року, припинив роботу 1 жовтня 2018 року. Інший кінотеатр – «Кінопанорама», 1958 року, – того дня теж зачинив двері. Обидва заклади було приватизовано, і власники вирішили, що подальша експлуатація кінотеатрів невигідна. Зокрема, власник «Кінопанорами», бізнесмен Мохаммад Захур, заявив, що будівлю складно адаптувати до сучасних вимог комфорту й технологій, тому планує перебудувати її на готель, зберігши лише невеликий кінозал «із поваги до історії». На прощальний вечір «останнього сеансу» в «Кінопанорамі» (30 вересня 2018 року) вишикувалася черга на десятки метрів, зала ледве вмістила всіх охочих.

Сьогодення столичних кінотеатрів

На початку ХХІ століття кінотеатри Києва пережили своєрідне відродження в новому форматі. З середини 2000-х у місті почали створювати перші мультиплекси – багатозальні кінотеатри, часто розташовані в ТРЦ. У 2010-х роках ця тенденція закріпилася, натомість традиційні радянські кінотеатри з одним-двома залами поступово відійшли у минуле або були перебудовані. Сьогодні кінопоказами в столиці займаються переважно великі приватні мережі (такі як Multiplex, Планета Кіно, Лінія Кіно тощо), які обладнують зали за сучасними стандартами: з комфортними кріслами, системами 3D, IMAX та іншими технологіями. За даними на 2017 рік, у Києві працювало 16 операторів кінопрокату, які демонстрували фільми на 100+ екранах у 56 кінотеатрах міста. Більшість цих екранів належали саме приватним мережам, тоді як незалежних або комунальних кінотеатрів залишилося небагато.

Будівля, у якій розташовувався кінотеатр «Ліра», листівка 1910-х років

Серед комунальних кінотеатрів, що діють нині, збереглися деякі історичні заклади, адаптовані до сучасності. Наприклад, кінотеатр «Жовтень» – найстаріший кінотеатр Києва, який було реставровано після пожежі 2014 року та обладнано двома сучасними залами (ця пам’ятка архітектури лишається улюбленим місцем для шанувальників фестивального та авторського кіно). Невеликий комунальний кінотеатр «Ліра» (колишній імені Чапаєва, відкритий ще в 1910-ті як «Лілія») на Лук’янівці діє як центр ретроспектив і кіноклубів. Його фактично врятували міська влада та активісти в 2010-их і перетворили на артхаусний простір.

Незважаючи на розвиток технологій домашнього відео й стримінгових платформ, похід у кінотеатр залишається популярною формою дозвілля для киян. Особливо молодь цінує сучасні кіноцентри в ТРЦ, де перегляд фільму можна поєднати з шопінгом чи розвагами. Водночас зберігається і невелика, але віддана аудиторія, яка відвідує старі кінотеатри на особливі події: фестивальні покази, ретроспективи, зустрічі з режисерами. Тож, кінематографічне життя Києва триває, хоч і в камерному форматі.

Актуальний символізм

Сьогодні, коли фільми доступні вдома на будь-який смак, кінотеатр перестав бути єдиним каналом до кіномистецтва, проте не втратив свого символічного значення. Старі кінотеатри Києва перетворилися на своєрідні символи епохи. Наприклад, кінотеатр «Україна» залишиться в історії як символ стійкості через знамениту акцію протесту 1965 року, що відбулася напередодні фільму Параджанова. Та з іншого боку, в епоху цифрового індивідуалізму похід у кіно став символом спільного досвіду, де люди разом занурюються в інший світ, відчувають причетність до колективного переживання та аплодують однією темною залою. Це і є головна магія та символізм кінотеатру, яка живе в Києві й донині. І хоча формат і роль кінотеатрів еволюціонують, «великий екран» як символ не втрачає своєї чарівності.

Дарія ФРОЛОВА

Читайте також: «Галявина казок» як поле боротьби наративів.

Джерело інформації: Київ 24 NEWS