«Я — не «переселенка», а вимушено перемішена громадянка України!» — лист читачки

У квітні 2022 року ми з чоловіком і сім’єю доньки переїхали до міста Кременчук. Вісім років ми перебували в так званій «сірій зоні». Ще тоді ми відчували, що таке війна.

Дуже мені не подобається зараз слово «переселенка». Я не «переселенка», я — внутрішньо переміщена громадянка з одного міста Донеччини до другого у зв’язку з вимушеними обставинами. А обставини ці — «спеціальна операція», яка вже зруйнувала мою маленьку вітчизну, вбила мого рідного брата, безвісти зникла сестра та багато мирних жителів.

Донбас — це багатонаціональний регіон. Там багато людей різних національностей, які після Другої світової війни приїхали відновлювати шахтарський край. З Донбасу йшли люди всіх народностей. А тепер пропагандисти кажуть, що в тій страшній війні перемогли росіяни.

А де ж тоді був мій батько?

Де були брати його і моєї мами, які не повернулися з фронту?

Мій батько воював до Перемоги, був старшиною медичної служби. Повернувся додому з уламком в легенях, який не можна було убрати, весь поранений. Я пам’ятаю, як гладила ці його шрами… Він вернувся нагороджений грамотами від маршала Конева. Ці грамоти були в нас на почесному місці завжди. Був нагороджений медалями, серед який була й срібна медаль. А тепер його знецінюють!

Прикро до болю чути, що він ніхто й звати його ніяк. Такий великий осад в душі! За що?

Ніколи не були націоналістами. Жили всі мирно, не зневажали нікого, якої б національності не були люди.

Ми з чоловіком працювали. Мали житло, а тепер його не має. Ми вимушені на старості років скитатися, орендувати чуже  й мати щось своє надії не має.

І тут у Кременчуці не всі добре ставилися до нас. Чули неодноразово «понаїхали», «познімали місця». А що ж поганого в тому, що ми знаходимо роботу й працюємо гідніше за інших? На кращих треба рівнятися й переймати їхній досвід в роботі.

Та це вже в минулому, три роки вже зміцнили нас. Ми зустріли багато хороших людей на своєму шляху, які підтримали — за це їм щира вдячність. Багато людей щиро співчувають, кажуть, що не бажали б опинитися на нашому місці.

А ми живемо надією в майбутнє. Віримо, що настане мирний час й ми будемо разом радіти нашій Перемозі.

Чорні хмари небо вкрили,

Що ж ви, «браття», наробили?

Скільки безвинних дітей вбили,

Квітучу країну занапастили.

Але настане світла година,

Будуть всміхатися мати й дитина,

І знову розквітне наша країна,

Наша люба Україна.

P. S. Газету читаю вже три роки. Дуже вдячна вам, що все доступно, висвітлюєте місцеві події. Бажаю творчих успіхів.

Джерело інформації: Телеграф